Зазимське попелище

Відомо, що заплава Десни здавна була місцем випасання худоби. Хто ті пастухи древності? Арії з трав'янистих долин Прип'ятського моря? Протягом віків долини — літні пасовиська. Але потрібні були й зимові стійбища. За пізнішим переказом, у цих краях стояв острів, а на ньому монастир. Літом тут ніхто не жив, а взимку на острів можна було потрапити через льодові мости. І називали той острів Зазимнім двірцем. Пізніше ріка стала болотом, а монастир розібрали. І досі там виорюють і знаходять рештки цегли. Кажуть, колись знаходили й ікони.

Як видно з переказу, мова йде про часи, коли взимку худоба утримувалася (стировалася) на деснянському острові (урочище Стировиця), а влітку кочувала в заплаві Десни, а може й далі від річки.

Спершу на острові постає Зимній двірець, а після запровадження християнства — монастирське господарство. За традицією ці одвічно язичницькі землі дісталися церкві.

Один із переказів розповідає про зміну русла Десни. Інший переказ доносить до нас відомості, що в часи Київської Русі тут було провалля, і через нього проклали гать. Отже, зміна русла Десни відбулася раніше.

То де ж початки Зазимнього?

В урочищі Станки виявлено сліди поселення часів трипільської культури. Такі ж багаті сліди виявлено і в сусідньому селі Погреби.'¹

Народна пам'ять зберегла відголоски козарської (хозарської) навали (6—8 ст. н.е.) в імені заплавної річки Козарки.

В історичній літературі досі немає одностайної думки, де насправді було місце древнього поселення Ольжичі, заснованого княгинею Ольгою 947 р. Історик Михайло Грушевський поміщає його на лівому березі Десни, на Гнилуші, в заплаві, де є вигідні умови для полювання і рибальства/ Літопис називає Ольжичі за Городком, на Десні.'

Ідеальним місцем для такого поселення могли бути зазимські околиці. На цьому острові виникає класичне поселення удільного сіверського князя — феодальний замок-двірець з валом, від якого болотистими місцями до броварського бору йде Стара гать.

Феодальний замок-двірець на відміну від града мав не ворота, а двері. Про це свідчить назва урочища — ІІридверна. Місцева назва феодального замку "двірець" побутувала аж до 18 ст. (згадаймо семигіолківський двірець поміщика Юхима Дарагана). З середніх віків відоме поселення часів Київської Русі Старосілля, яке знаходилось у цих місцях. ГІершоназва Старосілля — Зимне (Зим'є), як і Літки, була без префікса. Префікс прийменникового походження за місцевою традицією долучався до назв пізніше, часом після зміни місця поселення (урочища Загуловин, Закодачок, Зараттє).

Після 1128 р. монахи заводять тут своє господарство і будують Церковну гать — греблю до корінного берега.

У давнину в Зазим'ї з'єднувались дві дороги: Київська зимня і Київська літня. Одна з них ішла на Чернігів по деснянській заплаві (у середні віки це був Остерський шлях), а друга, Дукова дорога, суходолом, по вершинах вододілу Десни і Трубежа.

На перехресті доріг і був двірець, билинні хороми Солов'я- розбійника. За билиною, в теремі (двірці) жили солов'ята, сім'я удільного князя Солов'я. Житло Солов'я в Княжичах також називалося княжим двірцем. Слідів татарської навали тут не знайдено, очевидно, жителі відійшли за Десну.

У часи після татарської навали ці землі належать традиційним володарям (Рожиновському, Сокирі), та на якомусь етапі переходять до церковних володінь. Мабуть, бездітна княгиня Марія Трабська, дочка Дмитра Сокири, відписала ці землі монастирю.

Напевне, ще в княжі часи ці землі належали монастирю святої Софії, бо 1569 р. Зазим'я, Осіч (Осещина), Погреби згадуються як його володіння.''

За часів митрополита Михайла Рогози, який 1569 р. перейшов до уніатів, ці маєтності захопили уніати, в руках яких опинилися навіть ключі від святої Софії. Зазимська церква Святого Спаса стає костелом Святого Миколи. Софійський монастир належав уніатам аж до 1633 р. У 1581 р. тут було 4 осадчих та 2 загородніх доми, згадується і скиток зазименський.⁷ У 1615 р. почалося польське заселення земель за Дніпром. "Новозбудоване" Зазим'я, напевне, стало кріпостю уніатів, які створюють свою резиденцію, укріплюють її, будують вали. Від кріпості йде Церковна гать, під валом озеро Брод о к і річка Фесна Стара (від польського "фесна" — рів). Уніати добре освоюються туг — створюють виробництво гутного скла, займаються бортництвом, землеробством.

Але через 15 років вони скаржаться польському королю: "Митрополит православний Петро Могила озброїв тисячу монастирських людей іще й 150 запорожців і послав у Зазимово, в митрополичі володіння. Поставили шибениці, держали село в осаді цілий тиждень, позбирали хліб на зазимовських полях, вирубали бортні дерева."" Де події 1630 р. Зазим'я, як видно, було добре укріплене, якщо тисяча чоловік за тиждень не змогли його здобути, а тільки розорили загородці двори. Згадані події — лише епізод релігійної боротьби того часу в нашому краї між православними і католиками, яку вели митрополит Петро Могила та уніатський біскуп Соколовський.

Уже в 1632 p. 1 Гетро Могила повернув захоплені уніатами землі Києво-Печерській лаврі.

Подальша доля Зазим'я — звичайна історія невеликого монастирського села, в якому, за переписом 1764 p., було 44 хати, 182 жителі, одна церква."

Потім лаврські піддані переходять до розряду державних селян. У 1858 р. тут уже налічується 125 хат, 734 жителі.¹" Село розростається, бо статус державних давав селянам економічну свободу. За переписом 1897 р, в селі налічується 340 дворів, 1732 жителі."

У 1875 р. виходець із Зазим'я Павло Суботовський, митрополит тамбовський, будує в селі храм, а стару церкву переносять у Погреби.¹-

У новітню історію України Зазим'я вписалося селянським повстанням проти радянської влади в квітні 1920 р. Радянська історична наука замовчувала антибільшовицькі повстання українських селян, але їхні масштаби та окремі події їй не вдалося стерти з людської пам'яті. Тоді радянська пропаганда вигадує міф про бандитський, антинародний характер цих повстань.

У Зазим'ї в роки московсько-української війни політична пасивність землеробського населення змінилась на глухе невдоволення, яке під впливом засилля ноБонасаджепої радянської влади і московського ЧК переросло в народне повстання.

Зазимці не виконали розпорядження радянських властей про виділення коней для військових потреб. Була весна, треба було обробляти землю, і без коня селянину не обійтися. До того ж навесні в Острі розмістилася знаменита чапаєвська дивізія, і селян примушували постачати для неї продовольство. У селах повіту остерська ЧК проводила за списками арешти заможних селян.

На початку травня в село прибула каральна сотня чекістів у гостроверхих будьонівках з наміром спалити "куркульське" село. Невідомо, звідки в цьому небагатому деснянському селі набралося стільки куркулів. Адже тут нараховувалось всього 600 гектарів орної землі.

Зав'язався стихійний бій. Було вбито 99 чекістів. Утекти вдалося тільки одному. Село було одностайним. У бою брали участь навіть жінки з вилами. Зрадників не було. Хто ж піде проти своїх людей, з якими щодня ділиш горе і радість?

Ще в 1919 р. в повіті склалася така ситуація, що часто сама сільська радянська влада (сільради) виступала проти засилля московських військових властей. Сільські ревкоми не стали більшовицькими, і владу рад у повіті почали міняти на владу комбідів, щоб розколоти українське село за соціальними ознаками.

У Зазим'ї сам голова сільради Є.І. Приходько виступив заодно з "куркулями", відмовився допомагати Червоній армії. І відразу ж став "запеклим бандитом", який доручив очолити повстання колишньому царському офіцеру (!) односельчанину І.С. Радченку.

На придушення повстання кинули регулярні частини 7-ої Дивізії Червоної армії, загін арсенальців і матросів Дніпровської флотилії.

Фронтовик Радченко організував оборону села, та після відчайдушного опору селяни змушені були відійти за Дніпро, де частина з них приєдналися до військ УНР. Селяни відстрілювались із обрізів, а по них били з гармат.

Зайнявши село, червоні підпалили хати, школу, церкву.

Ще під час великої повені 1917 р. вода знесла лісові склади в Пухівці. Хазяйновиті селяни тоді повиловлювали ліс, поскладали коло дворів — на хати для своїх дітей. Тепер карателі спалили і цей ліс, заготовлений для майбутніх жител. Справжня комуністична Хатинь. Більшовикам належить пріоритет у застосуванні тактики спаленої землі у боротьбі з народом. Крім Зазим'я, спалили літківську Дарницю, частину Требухова.

У Зазим'ї серед колишнього попелища стоїть кам'яна церква Воскресіння зі слідами куль, звернена до неба, мов у молитві.

А поряд серед села поставили монумент тим, хто палив церкву, — чекістам і морякам, які загинули від рук "озвірілих куркулів". Героям слава! І треба ж було, щоб за іронією долі цей монумент поставили згідно з "рішенням жителів села" в листопаді 1936 р. У роки війни монумент було зруйновано, а в 1944 р. знову відновлено.

Та досі немає монумента жертвам більшовицького терору, невідоме місце поховання зазимців, загиблих у чернігівському ЧК.