Три назви тисячолітніх пралісові масивів збереглося в нашому краї донині. Це Боровиці, Гаї, Діброви. Понад Десною, стоїть стіною сосновий ліс. У середні віки він мав назву Остерської або Літківської пущі, Червоного бору. Назву пуща принесли в Подесення переселенці “з-за Дніпра, де всі значні поліські лісові масиви називаються “пущами”, “пустами”. Назва ця не збереглась, зате прижилося більш автохтонне — Боровиця, назва ще з дотатарських часів. У купчій кавалергарда Матвія Хераскова від 1753 р. згадуються “літківські монастирські пущі, прилеглі до села Семиполок і його приналежності, що звуться Боровиці семиполківські”.
Нині це Заліський заповідник, а в старовину один із древніх історичних лісів, як Шервудський ліс в Англії, Тюрінзький у Німеччині, Біловезька пуща в Польщі, зі своїм специфічним життям. Ліс мав своїх Робін Гудів — билинного Солов’я-розбійника і Шевченкового Варнака. Ліс царських і королівських полювань. Це один із трьох лісів, зображених на карті Боплана 1664 р. Величезний ліс, що розкинувся на піщаній арені над заплавами Десни і Дніпра суцільним лісовим масивом від Остра до Переяслава і Золотоноші. З цього лісу і пішла сіверська Переяславська земля. Північна його частина на краю Великого Полісся, краю Великих Долин – це наша Боровиця, вічна і невмируща.
Боровиця часто гинула від пожеж, воєн, але вижила, як і весь наш на|юд, зберегла свій характер, свої гени, своїх лісових дітей.
Багато дерев стоять рівними рядами — їх посадили люди. Та все це разом — царство заповідного лісу. Він ніколи не поступався своїм місцем на цій землі. Зберіг свої землі, свої чисті лісові ґрунти. Вони – не отруєні хімією колгоспні поля! Прийняв ліс на свої зелені груди і чорнобильську хмару. Ліс-захист. Не випадково одне з лісових урочищ так і називається – Защита. Він захистив людей колись, захистить і в майбутньому. Скільки людей у ньому знаходили порятунок під час ворожих навал! Пашим лісам поставити 6 монументи!
Боровиця простяглася широкою зеленою смугою понад болотом Оврут, древньою Врут-долиною, від Вовчих гір до Рожнів. З 1965 р. – це заповідне Залісся.
Славу заповідника Заліссю принесло золото соснових борів, білі піщані масиви Галаковщини, березові долини, залишки старих дібров, зелень молодих сосняків, високі заповідні трави. А ще унікальне, історичне, величне болото Оврут з високими і крутими берегами.
У лісах червоні ягідні галявини з пахощами стиглих суниць, зарості червоних і жовтих малин, осінній багряний барбарис і царство грибів — білих, рудих, коричневих, зелених, сірих, жовтих, червоноголових, масляних, червоно-фіолетових…
Навесні ліс цвіте жовто-синьою сон-травою, тече березовим соком, потім квітують галяви конваліями і, нарешті, покриваються білим цвітом черемхові схили на Овруті; в їхніх пахощах стоять, як молоком облиті, скрізь по лісу квітучі дикі груші і яблуні, зарості диких слив і вишень.
А ще пізніше жовтий цвіт — море сосни і акації. Це весняний ран первісного саду — “житло праведних у вічному світі”.
І не в зоопарку, а тут, у лісі, можна зустріти і лося, і борсука, і лисицю. По узліссях разом з коровами лісників пасуться дикі кози і олені, табуни диких свиней, і навіть царі Боровиці — зубри. На болоті Оврут водяться і бобри, і ондатри, і численне птаство: качки, журавлі, а в воді — карасі, щуки, лини.
Ще донедавна у цьому лісовому царстві жили і вовки, і дрофи, що водились на лісових пустищах і сухих болотах.
До війни на болоті Оврут росла журавлина. А зараз немає і сліду її. А ще тут цілюще лісове повітря, шум дерев-велетнів, жовтий пісок і синє небо, сині лісові далі.
З Боровицею віками і нерозривно пов’язане життя навколишніх сіл: Рожнів, Літок, Літочок, Парні, Крехаєва, Євминки, Семиполок, Богданівки, Димерки. Все з цього лісу. Адже колись усе було дерев’яне: заступи, борони, відра, вози. І древні хати, і все в хатах, і хрести, і домовини. Боровиця гріє, лікує, годує, милує око красою.
У часи середньовіччя пущу рубали поляки, монахи, тут працювали дьогтярні, туга, смолокурні-майдани. З литовської пущі плотами в клітях сплавляли дрова для опалення Києва. Тут був найкращий у губернії ліс і краще лісове господарство. Ліс був населений людьми. Стояли казарми Біла, Червона — для сезонних робітників, а скрізь по лісу викопані криниці з чистою і смачною водою.
Перед революцією євреї-брати Галкіни зрізали ліс на Галаковщині, поставили на Овруті парові лісопильні.
Ліс рубали і для забезпечення потреб численних винокурень. З часом невеликі винокурні зникли, а серед Боровиці в урочищі Місячному збудували винокурний завод Федора Шевченка з великими винними підвалами. Шевченко був власником першого київського пивзаводу на Подолі. Посеред лісу стояв і хутір Федорівна.
Люди корчували пеньки, заготовляли ліс, живицю, на вільних місцях сіяли на піску по два роки підряд просо. В столипінську Реформу вони одержали на пустищах наділи, поставили поодинокі хатини в лісі. Та ненадовго. Сьогодні тільки залишки печищ, згарищ, здичавілі вишні, груші нагадують, що тут колись жили люди. У революційні роки ліс розкрадали — від масових руб залишились лише назви — Лісові площі.
Після Другої світової війни над болотом Оврут постало посеред лісу робітниче селище Вєлікоє. З болота спустили воду, машинами рили восьмиметровий шар торфу. Торфобрикет вузькоколійкою через болото і ліс везли на станцію Бобрик.
Серед лісу знову зародилося життя, з’явилася молодь, виросли магазини, будинки, депо і навіть танцмайданчик. Забуяло серед лісу життя, та пройшов час, і все було покинуто, запустіло, мов і не було. Розібрали рейки вузькоколійки, цеглу будинків — залишився пустир серед лісу. В пам’яті людей зберігся ще паровоз — неспішна “кукушка”, як у Паустовського.
А скільки чарівності, поетичності, загадковості в назвах лісових урочищ. Старосвітське, язичницьке Місячне, де вода чиста і прозора, як місяця світ. Трав’янисті Роздоли, Розкошівка і поросле зеленою травою Безтравне. Грибне Губче (гриби — губи), і сьогодні грибне. Воробйова, Боброва, Березові долини, Круглий, Довгий, і Грязний Безсокиричі, Борсуків Кружок — це лісові болота. Загадкове Чорне озеро з чорною водою, вовче місце Вовківня, озеро Веприк і Ведмеже. Озеро-болото Безтравне згадується навіть у словнику Брокгауза.
Над болотом Оврут древні урочища Рашків Кут, Дашкові Кружки, Ясеновий Млинок, Яськова Слобода.
Хто вони — Рашко, Дашко, Ясько? Ясно, що не козаки, а їхні давні предки. Козацькі імена нам добре відомі. Від козаків пішли назви Чухнівка, Силин Гай, Грицакові Горби.
А Боровиця аж бринить від назв, які мають кожне озерце, кожний куточок лісу — Велика і Мала Сага, Хутір, Хатка, Криничка, Гута, Урвище, В’язениця, Майдан, Діброва, Сухе, Мохове болото, Бариніна Поляна, Кишеня, Плоске болото, Грамакові долини, Плави, Нициків Кружок, Гадюча долина, Глибока і Лопатина долина, Вишеньки.
Якщо долина, то води майже не було, хіба що трохи навесні. Болото – замулене, поросла лепехою лісова долина — озеро. А в Діброві – повно бджіл, які селились у дуплах старих дубів.
А з-під високих піщаних горбі в-барханів струмують джерела з чистою холодною водою і на Овруті, і в Вишеньках. У Вишеньках з Кринички в Глибоку долину било безперервно джерело, йшла вода — “за хвилину відро”. Тут і була криничка. Кажуть, джерело утворилося від удару копита княжого коня. Колись одна селянка заглянула в колодязь-криничку і побачила там лик Богородиці у воді. А потім були священики з корогвами — освятили криничку, поставили хрест. Люди ходили до криниці, брали святу воду.
вмивалися і лікувалися нею, особливо очі і голову, бо вода була дуже цілюща.
Але після воєн і революцій усе забулося. Тільки джерело б’є і зараз там, де була криничка.
Та серце Боровиці — Галаковщина, велика піщана пустеля серед лісу, царство піщаних дюн із сухими долинами, де росте неїстівне сіно. Це закляте місце непридатне для випасу худоби (перед війною тут був артилерійський полігон). Ще недавно галаківські піски рухались, засипали поля, викликали місцеві катастрофи. У 1881 р. сипучі піски засипали 100 десятин орної землі. Зупинили піски післявоєнні молоді сосняки. Влітку піски нагріваються до п’ятдесяти градусів, тут сильні повітряні потоки, частіше йде дощ.
Особливо красива Галаковщина восени: жовті піски, жовта трава, Жовте листя беріз. А назва її від “гала”, “галявина” — чисте відкрите місце серед лісу. Це найбільші піски колишньої Чернігівської губернії, наші Каракуми — 12 тисяч гектарів.
Через усю Галаковщину протікає Крива річка, хоч і умовно, бо тече вона лише навесні тиждень-два. Але так було не завжди. Старожили пам’ятають ті часи, коли в річці топились коні, тут стояли водяні млини, пиляли ліс. Примітна річка й тим, що це майже дина виражена притока на терасі лівого берега Десни від Остра до Дарниці.
Крива річка — річка історична. Тече всього-навсього десяток кілометрів, а кожний її відрізок має свою назву і свою легенду.
Початок річки під Михальовою горою, де в часи Київської Русі жив легендарний засновник Семиполок Михаль. Далі з Лядського болота (ляда означає “очищене від лісу поле”) вода перетікає до еликого Червивого озера, з Червивого озера розливається по траві і березнячках. Це класична сага, що значить різнотрав’я, улоговина, річкова затока. З Саги вода струмує швидким і глибоким Бурчаком до Одноги, де розливається в неглибоке 10-метрове русло-річище. І тут, де річка втікає в Галаковщину, у пісках вона формує глибоке (до 10 метрів) і широке (до 20 метрів) русло, робить круті повороти серед піщаних дюн, за що її називають Кривою. А далі вона впадає в болото Оврут і вже на заплаві через В’язеницю тече в Любич і Десну.
Древні наші предки мали органічний зв’язок із рідними річечками, тонко і точно відчували характер річечки, якщо дали їй Не одну назву.
Піщані кручі Боровиці над Оврутом покриті лісом, безлюдні, Не досліджені археологами. Але вони такі ж багаті археологічними свідченнями давнього життя, як і Погреби, Пухівка, Рожни, Євминка, бо це один історичний деснянський берег древнього моря.
Боровиця — це ліс-пам’ять. Пам’ять про те, що ніде не збереглося. Ніколи тут не зупинялося життя, не втрачалася і не втратиться Пам’ять.
Гузій Володимир. Золота очеретина: Броварщина. Історико-краєзнавчі нариси. – Броварі, 1997.