Улюблена форма фольклорної поезії нашого народу – зелений гай. Найбільшого поширення вона набула в колишній сіверській землі. На Броварщині крім боровиць і дібров, росли в давнину численні гаї. І найбільше зазнали втрат саме зелені гаї. Колись околиці Димерки, Богданівки, Плоского, Жердови, Світильного, Требухова, Русанова прикрашали численні гайові масиви з віковими “мамврійськими” дубами. Гай — улюблений мотив Броварського фольклору. Цікава форма “гай-мати” збереглася в місцевій пісні:
Ой гай-мати, ой гай-мати,
Ой гай зелененький,
помандрував з Броварів
козак молоденький.
Літківці їхали “в степ”, але цей степ був поза межами району. Гаї — суть сіверського характеру.
Гаями називається і ліс, з якого витікає Трубіж. Причому збереглася архаїчна назва в множині – гаї, а не гай. Колись таких лісових масивів біля Трубежа було багато, фактично це острови лісу серед боліт.
Ліс за Трубежем, коло Мостищ, і зараз називається Великі Гаї, а лісовий масив Семиполківського лісництва — Малі Гаї.
Болотисті ліси багаті листяними деревами: дубами, вербами, вільхою, березами, лозами; широкими луками і болотами з їстівним сіном. Вовче місце. Залишок Великих Гаїв, трубізького лісу, остерських нетрів.
Крім Семиполок, гаями називають ліс біля Підлісного і південніше Русанова в урочищі Двірець. Колись це був один лісовий масив. Але численні смолокурні, дьогтярні, майдани, димерки, будки, курені погубили вікові діброви і березняки. Де-не-де трапляються поодинокі дуби з тих лісових масивів. Зберігся лише один патріарх вікового лісу за декілька кілометрів від Заворич у Великих Гаях — 400-літній дуб. Колись під цим дубом відпочивав Тарас Шевченко, малював портрети членів сім’ї поміщика Катеринича. Гордий красень, господар лісу, дідусь велетнів-дубів. Він має власну назву — «Мамврійський дуб». Як відомо, в Біблії згадується священний дуб у містечку Мамври. Певно, у наших предків були підстави назвати Мамврійським цього патріарха наших лісів.
Ще в минулому столітті на південних броварських землях шуміли гаї й діброви. Тут, в урочищі Лустовщина (гоголівський рід Луста), був другий наш віковий Мамврійський дуб. Діаметр стовбура якого сягав трьох метрів. Дрімучий гай був і далі, в Перегудах.
Відомий дослідник Переяславщини В. Ляскоронський писав у кінці 19 ст.: “Долина Трубежа відома ще донедавна дубовими і березовими лісами. Раніше водились кабани, лосі, ведмеді і маса птахів – гуси, качки і баби-птиці (пелікани). Залишки цих лісів збереглись в середній течії Трубежа. Під шаром чорнозему жовто-бурі глини, що затримують воду. Обширні болота – розкішні сінокоси з різноманітними рідкісними травами болотними і лісовими”. Гаї — це миска з глини, що наповнюється водою навесні, з якої повільно стікає вода до Трубежа милими річками Половицею і Пристенню.
Навесні, коли лісова “миска” заповнювалась водою, на лісові і острови випливали предки жителів Кадити, Заворич, Опанасова, Світильного, Кулаженців, Бобрика, Рудні і “гуляли”. Світильнівський переказ уточнює, що “гуляли, пили і боролись за землю”. Очевидно, боротьбою ритуально вирішувалося право власності на землю.
“Гульня” – це релігійне язичницьке дійство, в якому простежується таємничий культ жінки, богині весняних вод, той же древній культ, що і в Подесенні, культ води – найчистішої стихії.
У Гаях був поширений язичницький культ мисливського сіверського племені. Гаї були язичницьким лісом-храмом, Священним Гаєм. Священний Гай ріс і на місці, де виникла Києво-Печерська лавра. Люди вірили, що в природі все одухотворене — Дерева, небо, вода. Оберігали природу. Не попросивши дозволу лісовика, не рубали дерев. У гаях відбувалися древні гаївки, веснянки та інші весняні свята. Вода розливалася по численних болотах-озерах, на островах стояв квітучий весняний ліс, жовтим і синім цвіли болота, а луки — червоним і білим.
Люди молилися під білими березами язичницьким богам. Дівочі співи, ганці, каші, яєчні, пироги. Шум, який стояв навесні У гаю, називався хай. Кричали язичники — “хай живе”.
Місцеві перекази змальовують загадковий образ якоїсь “княжни”, що навесні плавала від острова до острова і “гуляла”.
Чи не легендарну лісову княжну золоторогих трубізьких турів оспівують ці перекази?
На багатьох лісових островах знаходять купи рогів лося. Це місця святилищ, залишки древнього мисливського культу лося-оленя-тура. Тут помітний вплив скіфського культу оленя, бо в крові сівері немало і скіфської крові. Сіверське плем’я мало свій характер. Як нащадки скіфів, вони були найбільш мобільним слов’янським племенем. Зі своїх прадавніх переяславських земель вони несли свою колонізацію на північ, де заснували нове місто — Новгород-Сіверський, і далі на Сіверський Дінець (де є Пристень і Калитва), а потім ще далі, де заснували три Переяслави! І назвали Трубежами три річки в Суздальській і Рязанській землях.
Священний гай — святе місце сіверян. Що для сівері-скіфа сосновий бір? Лише бджоли. В сосновому лісі і пташці ніде звити гніздечко. А в гаях і риба, і сіно, і дичина, і горіхи, і калина, і гриби. Там святе дерево — ліщина, кущі, що приносять щастя. Як не було соняшника і гарбуза, то горіхи ліщини лузали вечорами, робили з них смачну олію. Гаї — вовче місце. Особливо багато було невеликих вовків-пташників. На болотах було безліч птахів: бусли, бугаї, бекаси, що ночами кричать так, наче бик реве, їх так і називали — бикаси. Багато пасеться журавлів, один стереже. Тримає в дзьобі палицю, щоб не заснути. Гуси, що близько до себе не підпускають; на пеньках болотних великі качки. Драчки в гніздечко несли до 20 яєць, чирята клали свої гнізда на землі, а лисиці і єноти їх виїдали. Над лісовими дорогами гнізда поцябрухи, де пташеня-цивеня на землі, червоне, як гадюка. Над чистою водою літають крячки, кричать на зміну погоди, ловлять рибу. На осиках жили до 300 літ круки, що мали великі гнізда, в яких уже серед зими з’являлося цивеня. Дуже рано встає в лісі неповороткий коршун-беркут, чорний, як півень. По густих деревах гнізда кропив’янок і солов’їв, а по сінокосах стрибають плиски. Воістину пташине царство, пташиний вирій!
На лугах ростуть чудодійні трави — папороть, тирлич, куряча сліпота, подорожник, валер’яна-котяче зілля, пижмо, звіробій, аїр. Хіба ця земля не священна?.
У Гаях не менше древніх назв, ніж у Боровиці. Місцева І назва броварської сівері — гайові люди — збереглася в калитянському прізвищі Гайові.
У залежності від вологості клімату гайові болота то ставали озерами, то перетворювались на луки і левади. Леванідові луги згадуються в давньоруських билинах; Минькова лука над Трубежем та Красна лука – в хроніках часів Речі Посполитої.
У середньовічні часи гаї стояли темною стіною на краю світлого степу — Летського поля, Борисового поля. Гаями називалися також ліси південніше Русанова, коло Сотницького хутора, між Димеркою і Рожівкою. Гоголівські гаї оспівані у віршах Грицька Чупринки.
З часом лісові озера все більше і більше заростали, замулювались. У революційні роки ліси-гаї вирубали дощенту. Не можна було знайти жодного дерева. Лісу навозили всі! А скільки лози нарубали на хлівчики і тини. Вирубали все — і лозу, і верби, і калину. Різали і нікого не боялися. Революція! По всьому лісі було розкидане гілля — не можна й пройти! Але зрубати ліс можна, а знищити — ні. Він, як легендарний Фенікс, знову піднявся з боліт.
Знову перекопали ліс канавами, зробили меліорацію. Зникло птаство. Тепер ці канави стають болотами, все повертається “на круги свої”. По численних болотах стоїть густий двометровий очерет — стебло біля стебла. І тече вічна вода з Попового болота в Тванисте, а далі на Жидівщину, в Земське болото і на Бузов.
А скільки сіна дали за свій довгий вік сінокісні болота Крижень, Журавльове, Александровичеве! Дотепер Малі Гаї на болотах бережуть свої таємниці, як і кургани біля Тванистого, над Заворицькою дорогою, кургани і древні могили.
Як і колись, стоять кущі калини над старою лісовою Заворицькою дорогою, ніби знають ті таємниці. Знають та мовчать…
За матеріалами: Гузій Володимир. Золота очеретина: Броварщина. Історико-краєзнавчі нариси. – Броварі, 1997.