У наших генах живе давня пам’ять сіверського мисливського роду. А якщо бути точнішими, то далекі наші предки спочатку були рибалками. За численними переказами, саме рибалки — перші засновники наших сіл. Рибою заповнювали рибні ями, рибою удобрювали городи. Це прадавня цивілізація річкових
долин. І не випадково, що лозоплетіння та виробництво сітей було основним заняттям мешканців Остерського повіту. Пізніше риболовецькі снасті, сіті стали основою і мисливського промислу. Сітями ловили рибу, птицю, дрібного звіра і навіть ведмедя. Лісисто-болотиста пуща на краю лівобережного степу була в давнину казково багата на мігруючого і осідлого звіра, казково багатим був і пташиний світ.
Перший царський звір наших лісів — мамонт. Уся Сіверщина (Мезин, Удай, Яготин) — терен древнього полювання на мамонтів. Тут ще п’ятнадцять тисяч років тому стояли культові храми палеоліту на честь мамонта (Мезин, Канів). Полювання на мамонта вперше принесло людям вдосталь м’яса, шкури, кістки, дало поштовх розвитку примітивного виробництва.
Другий цар броварського краю в давнину — тур, легендарний тур — золоті роги. Красивий і сильний звір. Вважалося, що тури силою поступаються тільки слонам. Саме тут, на Туровому болоті і Леванідових лугах, і був унікальний ареал трубізьких турів.
Оспіваний у піснях, легендах і билинах тур – символ нашої землі. Полювання на тура належало до княжих привілеїв. Це був мисливський спорт для молодих князів, школа підготовки богатирів до війни. Тур-олень вважався язичницьким святим І звіром. Він зник відразу і зненацька ще в часи Київської Русі. Загадка зникнення трубізьких турів досі не розгадана. Цінувалися , турячі “золоті” роги і “шуба” – шкура звіра. Прийшлі люди нещадно знищували місцевих звірів і птахів, брутально порушуючи усталені форми сіверських мисливських традицій. Майже не збереглося і зображень тура. До нас дійшли тільки народні перекази і легенди. Який художник зможе зобразити цю легендарну забуту натуру?
Збереглася прадавня трубізька легенда про золоторогих турів, Князя-мисливця і богиню лісових турів. У ній ідеться про Легендарне і найдавніше полювання в нашому краї коло Турової кручі. Міфологічне полювання богів. Легенда не така вже й проста. У ній збереглися елементи правічного культу — бика-тавра, богині-лісових звірів Артеміди-Дани.
Не можна не згадати ще про одні легендарні лови і приручення ще одного царя звіриного світу – коня тарпана. Є свідчення, що ці лови відбувалися в нашому краї. Звідси піщли легендарні люди-коні (кентаври – коні-таври), нащадки золотого вершника. Поєднавши силу коня і людини, кінні колумби пішли в широкий степ шукати кінця світу. У княжі часи в наших лісах тарпанів ловили сотнями. Зникли тарпани двісті років тому.
Легендарним було і полювання богатиря Іллі Муромця у нашій пущі на диво-птаху Солов’я. Майже легендарні полювання княгині Ольги, яка ставила свої перевсеища над Десною. У часи княгині Ольги полювання у формі перевесищ було одним із видів мисливсько-господарської діяльності. Залишки назв давніх перевесищ збереглися в броварській топоніміці.
З історичних джерел добре відомо про полювання київського князя Володимира Мономаха в наших лісах і болотах. Про свої лови князь згадує в “Поученії”, згадує і своє полювання на тура, який підняв князя на роги разом з конем. Володимир був завзятим мисливцем. Він навіть помер на полюванні в нашому краї.
У часи Київської Русі створено перші заповідники. Отже, наша вітчизняна заповідна справа має майже тисячолітню історію. Перший літописний заповідник-звіринець створено поблизу Києва над Либіддю, другий — над Трубежем. Назва урочища Звірець коло села Кулаженців — пам’ять про надтрубізький заповідник-звіринець. Звіринцем називався ліс, який був місцем оберігання звіра. Мабуть, це були священні язичницькі ліси, які в часи християнства стали місцем полювання київських і удільних князів.
Полювання вважалося настільки важливою справою, що навіть на фресках Софійського собору в Києві зображено сцени полювання на ведмедя, білку, кабана-вепра, коней-тарпанів з прирученим гепардом. Безперечно, тут зображено не полянське, а стаєрське полювання.
Традиції київських княжих полювань збереглися і після татарської навали. Відомо, що в 1396 р. київський князь Скиргайло їздив на княжі лови, за Дніпро, за Милославичі, в бір.
Звіриний світ у давнину був надзвичайно багатий. Крім турів у наших місцях водилися дикі коні-тарпани, лосі, олені, зграї вовків та багато іншої дичини, відомої і невідомої нам, набігали зі степу сайгаки. Численні назви урочищ, утворилися від слова ведмідь, свідчать, що в наших лісах ще недавно водились ведмеді.
Широко відомі мисливські професії місцевих жителів — бобровники і лисичники. “Мисливці” за лісовими бджолами бортники мали своє поселення Бортничі.
Ставлення до природи колись визначалося язичницьким правом. Сіверяни мали свої мисливське та бортне право, риболовні правила-звички. У них були також тотеми і табу. Але вже за часів Великого князівства Литовського і Руського було запроваджено інший закон: “Якщо у когось завелися бобри, що належать другому, то володар землі не має права їх турбувати, орати, пасти худобу коло їхніх жеремів так далеко, як можна було б докинуть до гнізда”.
Золоті часи Київської Русі відійшли, пішли в небуття й легендарні золоторогі тури-олені. Легенда запевняє, що тури повернуться. Коли? Коли люди зуміють жити і поводитись по-людськи. Коли світ стане екологічно чистим і гармонійним.
У середні віки традиції княжого полювання продовжили князі Половці-Рожиновські й остерські бояри. Остерські бояри мали королівський привілей на полювання по першій пороші в полях за Трубежем. Вони на ртах (лижах) зимою ходили на полювання до урочища Минькова Лука. І хоч навкруг Остра шуміло багато лісів, але вони надавали перевагу полюванню в багатому трубізькому звіринці. Можновладець нашого краю Ян Аксак був мисливцем і мав ловчого соболя. А шляхтич з Польщі Богінський мав у Семиполках псарню мисливських собак.
У 1663 р. в Острі зимував король Речі Посполитої Ян-Казимир з військом. Про нього розповідали, що він проводить більше часу на полюванні, ніж у столичному Кракові. Цілу зиму Ян-Казимир, майбутній король Ян Собеський, і коронний гетьман Потоцький провели за королівськими полюваннями в наших полях і пущах. За переказом, той же шляхтич Богінський подарував королю білого бобра, якого впіймав у Бобровій долині, а король віддарував йому мисливського кречета.
А звіра було ще доволі навіть півтори сотні років тому. Очевидець писав, що ще в 1850 р. сотні, тисячі лосів переправлялися через Тетерів за Дніпро, поки євреї не почали рубати ліси. У цей час у Чернігівській губернії ще траплялися ведмеді, а в степу були якісь полози, що могли задушити вола. У віршованій хроніці 17 ст. згадується, як у Дикому полі московське військо з гармат стріляло у велетенського полоза який збив з коней кількох вояків. Той полоз був товщий за людину. Схожий переказ про царицю-гадюку є в броварському фольклорі. Близько 1861 р. знову зароджується ідея створення в нашому краї заповідника. Місцевий поміщик Забіла писав про озеро-болото Слуков: “Слуков – 7 верст на 3 версти, літом чисто піл водою. Там, де плависто, пасеться худоба. В плавнях біля берега збираються величезні зграї качок (по-місцевому “бібіків”) – від 100 до 1000 в зграї. На токування. їх ловлять тенетами. Прудкий хлопець може піймать до 100 качок за ранок. А до половини літа збирають яйця, мінімум копу (60 штук). Збирають не від потреби, а від нічого робить. Стільки ж дичини знищується і в сусідньому болоті Лави”.
У радянські часи (з 30-х рр. до 1964 р.) в Заворичах короткий час функціонує інститут мисливського промислу як філія НДІ хутрового звіра.
А вже після війни на Слукові почалися полювання на радянський лад. Започаткував регулярні полювання на Слукові командуючий Київським військовим округом, майбутній міністр оборони і маршал Андрій Гречко. Разом з ним сюди часто приїздив полювати на птаство та дичину і Микита Хрущов. До 1970 р. в урочищі Слуков-Лави було спортивно-мисливське господарство — одне з найбільших заповідників України за кількістю водоплаваючої дичини. Адже Слуков лежить на традиційному тисячолітньому маршруті осінніх перельотів качок, гусей, журавлів, гагар.
Сановні мисливці полювали, сидячи в спеціальній великій бочці серед болота. Місцеві жителі розповідають, що під час одного з полювань тут стріляли в Хрущова. Але подробиць ніхто не знає.
З’їздивши в Англію, Югославію і познайомившись з тамтешніми “царськими полюваннями” в спеціальних заповідниках, Хрущов уже не міг задовольнитися полюванням на Слукові.
У 1965 р. організували Заліський заповідник як державний режимний об’єкт на зразок підмосковного Завидова і білоруської Біловезької пущі. Раніше в Заліссі було військове лісництво, військовий артилерійський полігон. Та Хрущов послав чекістів, які вигнали з лісу військових, закрили дороги через обгородили його сіткою двометрової висоти, так що і курка не пролізе. Довжина загорожі 60 км. Почали ловити оленів, кіз заселяти ліс. Але новим царем лісу став зубр, завезений сюди з інших місць. На зубра ніхто не полював, мабуть було небезпечно, а полювали наші можновладці на напівдиких кабанів-вепрів, яких розвелося тут десятки, а може й сотні. їх регулярно годували в місцях відстрілу, і тому полювання було стовідсотково результативним і приносило мисливську радість сильним світу цього.
Чому у князів, королів, генсеків, президентів такий потяг до вбивств “братів наших менших”? Напевно, не можуть настрілятися на війнах, от і кортить ще вбити особисто. Влада завжди жорстока, жорстокі й володарі. От і лилася кров. І людина, і звір, і дерево мають свою душу, і їхні живі душі можуть без слів говорити між собою. Та хтось вигадав, що душу має тільки людина, а все інше можна вбивати й нищити. От рабські душі царів природи і нищать матір-природу і одержують від того дикунства насолоду.
І сьогодні в лісах Броварщини можна зустріти сотні оленів, кіз, диких свиней, рідше трапляються зубри, лосі, бобри, видри, лисиці. У водах Оврута, Трубежа, Десни водяться щуки, окуні, лящі, карасі, лини, подекуди ще є в’юни. Поширене тут і “тихе полювання” – збирання грибів. У 1800 p. М. Берлинський писав, що в наших задніпровських соснових лісах збирають величезну кількість рижків. Де вони поділися?
Шумлять броварські ліси, нема вже в них диких бджіл, кречетів, вовків, турів. Усе менше стає птаства в небі й на болотах. Не стало їм місця на землі. Спустошуються земля, ліси, болота. Чи мине жорстокий вік?
За матеріалами: Гузій Володимир. Золота очеретина: Броварщина. Історико-краєзнавчі нариси. – Броварі, 1997.