Броварські села в основному зберегли свої давні природні назви. Не зберегли своїх прадавніх імен лише сільські кутки і вулиці. Назви вулиць наших броварських сіл, як і всієї незалежної України, рясніють датами та іменами людей, які або не мають ніякого відношення до нашої історії, або були ворогами української державності. За радянського часу дали вказівку називати в періодичній пресі назви колгоспів, а не сіл. Сімдесят броварських колгоспів носили назви комуністичних діячів — Леніна, Сталіна, Берії, Жданова, Балицького, Кагановича, Єжова, Ворошилова, Будьонного, Першого Травня, Жовтня і т. ін.
е була ідеологічна спроба стерти з лиця землі оригінальні історичні назви наших сіл, стерти історичну пам'ять народу. З сільськими вулицями це зробити вдалося. Вулиці Леніна, Щорса, Зої Космодем'янської, Комсомольські уже увійшли в життя більшості броварських радянських людей, знищивши попередню народну пам'ять. Л далі йшло тотальне історичне небуття, духовне знищення української нації. Илага радянських найменувань торкнулася також невеликих населених пунктів- хуторів — Перше Травня, Першотравневе, Переможець, Куйбишеве, Зоря.
У цьому ряду видається вдалим перейменування станції Бобрик на село Шевченкове. Чи був Тарас Шевченко в селі Шевченковому? Скоріше так, ніж ні. У ті часи уже розпочиналося будівництво залізниці, хоч населеного пункту тут іще не було. Але відомо, що Кобзар не раз бував у навколишніх селах Гоголеві, Броварях, Димерці, Семиполках, Рудні, Мостищах, Русанові, Марківцях. Тарас, подорожуючи по Старому шляху з Димерки через Богданівку, через урочище Мешків і Рудню, бував у цих краях. А перебуваючи влітку 1846 p. у Катериничів у Марківцях, він міг через Заворичі і Бобрик вийти на Київ.1 Отже, є своя логіка в тому, що поселення в центрі району названо іменем поета, а Броварщина має іменне Тарасове село. І разом із сусідньою Тарасівкою вони утворюють оригінальний топонім імені Тараса Шевченка. У рік сторіччя з дня смерті Кобзаря, в 1961 p., станцію Бобрик перейменовано
в село Шевченкове. Перейменування майже збіглося із століттям з часу відкриття станції Бобрик (1868 p.). Залізницю будували 1000 російських робітників, рейки було завезено з Англії. Назва урочища Москальовс зберігає пам'ять про це будівництво.
Станція Бобрик будувалась як основна станція Остерського повіту, бо Заворичі півстанція, а Козелецький повіт орієнтувався на станцію Бобровиця. У 191.2 р. почалося будівництво брукованої Остерської дороги з Остра через волосне містечко Семиполки на станцію Бобрик. Війна 1914 р. припинила це будівництво. Станція довгий час, забезпечувала вихід на залізницю великим волосним с.елам-містечкам Димерці, Гоголеву, Семиполкам. Це був вузол доріг, через станцію відбувався вивіз товару й інтенсивний пасажирський рух.
Поблизу залізниці почала формуватися курортна зона, виникали сільськогосподарські підприємства.
До революції і після неї залізниця була основним видом транспорту, тому в енциклопедіях завжди вказувалася відстань від населеного пункту до найближчої залізничної станції.
Саме на станції Бобрик Симон Петлюра дав клятву до останнього боротися за українську справу, дізнавшись про результати бою під Кругами в січні 1918 р.
У Шевченковому були могили учасників боїв із білоноляками у 1920 р.
У радянський час тут організовується МТС, "Заготсіно", "Заготзерно", перевалка "Союзплодовоч". Саме через цю станцію з навколишніх сіл було вивезено хліб у голодний 1933 р.
Через те що поселення молоде, шевченківська топоніміка небагата: Жовта гора, Грабове (згадка про давні ліси), Черунка, урочище Кирячене і Герусове. Болото Мешкове, "бо вода заходить у те болото мішком". Озеро Кругле, бо люди кругом нього звели свої будівлі. Дьогтярка — сліди середньовічного лісового промислу. Болото Голляче, воно ж Гале.
Бобрик — своєрідна Голгофа нашого краю. До революції через цю станцію покидали рідну землю тисячі переселенців на Урал, Далекий Схід, Сибір. У радянські часи через неї, уже не з доброї волі, їхали на Соловки, на будівництво Біломор-каналу сотні розкуркулених сімей. Шевченківська Голгофа.