На семи полях

На семи полях

Історія села Семиполок типова для сіл Броварщини. Вона має і легендарну основу, і традиційну козацьку героїку, і гніт кріпацтва, і втрати радянського періоду.

Здавна село лежить у долині річечки без берегів — Пилявки. Його мікро- географічне розташування досить вигідне.

Поселення виникали в різні часи і в різних місцях сучасної території села.

Одне з корінних поселень виникло в північній околиці села на глиняному горбі вододілу річечок Кривої, притоки Десни і Пилявки, притоки Трубежа і Дніпра. Горби не такі вже й високі, всього якийсь десяток метрів, але з них відкриваються кілометрові далі, чудові перспективи. Саме по цих вершинах вододілу, як і в Богданівці, проходила в давнину древня билинна королівсько- княжа дорога з Києва до Чернігова. Це єдиний маршрут дороги, бо зі сходу простяглися численні, колись труднопрохідні трубізькі болота, із заходу стояли густі ліси, лежали сипучі піски Галаковщини, а ще далі, уже в заплаві Десни, – болото Оврут. Ця вічна дорога і на північ, і на південь від Семиполок у різні часи пролягала різними маршрутами: і через Остер, і через Козелець – Ніжин, і на південь через Броварі або через Пухівку. Але всі маршрути проходили через Семиполки.

Не раз скакав конем із Києва до Чернігова по цій дорозі князь Володимир Мономах за один день, тут міняв він стомлених коней. Це давній прообраз пізнішої поштової дороги, її давноруський варіант. Село знаходилося на відстані денного переходу війська або купецького каравану від Києва. Місцевий фольклор зберіг назву Когіецького (купецького) колодязя і озера Обузного (Обозного), де ночували обози і де сукали на нічний випас коней у долині Сукач. Ця дорога мала місцеву назву Дукова (королівська) дорога.

Саме при ній, на найвищому горбі — Михалевій горі — і було дотатарське поселення. Михаль був першим засновником поселення під горою, біля Лядського озера. Він мав спостережний пункт виглядку на горі. Під горою було ще одне озеро Печурине, а недалеко ще й озеро Курган, древні могилки. Михаль, можливо, був монахом-печурою і мав там коло лісу свою напівземлянку- печурку, скиток. ГІечура — одне з старовинних родових прізвищ, а


один із сільських кутків так і називається ГІечурівка — місцевий Печерськ.

Прізвище Печуренко неодноразово згадується серед жителів Семиполок у російських переписних книгах 1666 р. В одному з народних переказів саме Печура називається першопоселенцем.¹

У іншому переказі розповідається, що перші засновники Семиполок припливли по Дніпру із Смоленська, піднялися по Десні та Кривій річці і заснували тут поселення. Він перегукується з літописними відомостями про заселення Броварщини вихідцями з кривич.² Це схема заселення, характерна для більшості наших сіл: першопоселенці — вихідці з півночі, монахи.

Поселення було під горою, біля озера, на краю лісової пуші Колись люди очистили від лісу землю біля озера. Таке очищене від лісу місце в старовину звалося лядою, тому озеро й почали називати Лядським.

Сьогодні місце давнього поселення виділяється на полі чорним грунтом культурного шару, де можна знайти рештки характерної чорної кераміки. Очевидно, землеробський характер поселення є свідченням заснування його нащадками полянсько-тринільського населення з Подесення.

Семиполкіські перекази і перекази, записані в сусідніх селах, стверджують, що під час татарської навали місцеві жителі вчинили запеклий опір, і "татари довго штурмували той град".

За переказом, усіх жінок і дітей татари вивели до ближнього лісу, до лісового озера і там різали дітей на очах у матерів, а щоб не було чути людських криків, били у великий барабан. Озеро з того часу і зветься Червивим. Чи то від пролитої крові — Червене, чи то від людських трупів — Червиве. У довготривалій обороні загинуло чоловіче населення, і тому татари помстилися, за своєю традицією, на жінках і дітях.

Мабуть, загинули не всі, тому й збереглися древні перекази. А в післятатарські часи було засновано нове поселення.

Саме до татарських часів належить і поширений переказ про походження назви села: тут зупинилося сім татарських загонів, які Русь називала по-своєму — полками. Ймовірно, що полк відповідає татарській тьмі. Отже, татар було 70 тисяч, напевне, чоловік, а не воїнів, бо татари йшли в похід сім'ями.

За літописними і билинними даними, перед виходом до Дніпра і Києва татари зробили зупинку, щоб перепочити після розгрому Чернігова і його околиць.

Так, у билині "Калин-цар", історичну достовірність якої дослідив академік Рибаков, говориться:

Поднялся он чуж (Калин-цар), да на святую Русь. На святую Русь, на красен Киев-град. Не дошел до Киева пятнадцять верст. Разоставил свои шатры белополотняны.

Калин-цар — це Кадан-хан, син Удегея, кат Козельська. Татари зупинились у місцевості з древньою назвою Оболонь. Оболонь, за словником Володимира Даля, — це ближній до житла луг, околиця. Де є оболонь, там є і поселення. Оболонь заливається водою (весняне водопілля) і заростає травою. Там, за переказом, копитами татарських коней було вибито озеро, яке стали називати Татарським. Тих татарських коней була незліченна кількість. І зараз у самому центрі Семиполок є болотисте озеро Татарське, а шлях, що йшов над цим озером, став називатись Уланським. "Юли" — значить шлях. Уланській вулиці села майже 800 років, вона одна з найстаріших вулиць в Україні. "Чернігівські відомості" в 1863 р. про ці часи писали: "За переказом, татари по дорозі на Київ довго осаджували Семиполки з північного заходу. Коли в них не стало води для худоби, вони вирили водойму, утоптали копитами коней дно і наповнили її водою. Ця водойма довго служила селянам, поки її не засипали всіляким сміттям." Про давність поселення свідчать близькі урочища Селище, ІІечурине озеро, Шептаковський курган.

Жива народна пам'ять породила багато переказів про назву села. Давній переказ розповідає про селище Старосвітське на тій же віковій Дуковій дорозі біля озера. Ближній ліс називається Оберов. Це сліди хозарського часу, хозарської навали, сліди поселення, яке було знищене хозарами-обрами. А коли люди знову поселилися біля Лядського озера, то знищене 300 років тому поселення для цих нових людей було вже Старим Світом, старим часом, а озеро Старосвітським. І це не є неймовірним, адже в околицях села знайдено свідчення більш раннього часу — платинову монету римських часів Елія Вера. Це часи Юлія Цезаря.

Напевне, Семиполки, як і Лігки та Заворичі, входили в систему градів, побудованих князем Володимиром Великим у 988 р. при дорозі з Літок на Заворичі. Ця торгова пилюжна дорога, за переказом, провалилася під землю, а її напрям зберігає річечка Пилявка. Можливо, що і Ярослав Мудрий оселив у цих місцях своїх варягів "на прокорм". Тут є рідкісний топонім — озеро Варяги.

Якщо дотримуватись татарської версії, то село дістало свою назву після татарського розору. Але ж воно, безперечно, було і до того часу і якось називалося. Але як? Можливо, теж Семиполки. Відомо, що князь Володимир Великий заселив ці місця людьми з інших країв. Найбільш достовірною є версія, що сюди переселялися люди з княжого сіверського града Любеча. Звідти вони, за традицією, перенесли свої назви в місця своїх нових поселень. Річку в Літках назвали Любич, бо там усе було для них звично. А озеро серед сущі і безріччя назвали Иелюбич. Поселення в околицях Остра назвали Любечанінов і т. ін. На своє нове поселення вони перенесли ще одну любечівську назву озера Симпол і річки

Сймиілки з околиць рідкого Лхтеча. За три—п'ять століть історія перенесення назви забулася, і з'явились нові версії.

Виникли татарська версія і версія про особливу семиполківську вишивку: "сім пілок" — сім візерунків. За іншою версією, в заплаві річечки Пилявки-ІІоловиці можна нарахувати сім полів, підвищень- вододілів болотистої долини, на яких розкинулось село. Це знову традиція числа сім, міста-поселення на семи горах (Київ, Париж, Рим). Жителі деяких навколишніх сіл вимовляють нгізву села як Симилілки.

Ця інформація для роздумів про соціальні відносини в середньовічних Семиполках фіксує події майже 400-літньо'і давності. Польська люстрація 1628 р. називає засновником Семиполок польського шляхтича Боннського/¹ Цей служивий польський рицар одержав свій земельний наділ біля озера, що і зараз називається Багінським, біля старої літківської дороги.

Боннський був не простим шляхтичем, а намісником остерського старости, бо щорічно отримував по 50 злотих з королівської казни. До шляхтича, очевидно, почали підселятися козаки Сагайдачного, і трохи південніше дотатарського поселення виникає слобода Семиполки. В козаччину за Остром уже починалися московські землі, і московсько-української торгівлі майже не було, А от древня дорога з Літок на Ніжин відроджується знову, знову обози по ній піднімають пиляву. Там, де вона пересікалася з древньою Київською дорогою, і оселився шляхтич. А вже вздовж дороги почали селитися й козаки, і Уланська дорога стала центральною вулицею села. Пізніше тут виник цвинтар, збудували церкву, земську школу.

Як видно з переказу, Боннський мав дворових людей, семипільців, очевидно, людей з давнього поселення над Лядським озером. Між: місцевими людьми і осідлими козаками були якісь незгоди, "лайки". Можливо, традиційні земельні суперечки. Відносини козаків з польським паном теж були непрості. Боннський чимось схожий із Чагашнським, який відібрав хутір у Богдана Хмельницького, забив до смерті його малолітнього сина, забрав худобу, збіжжя.

Над озером Богінський поставив цегляні будівлі, завів псарню, а козаків примушував і коней доглядати, і хортів, і двори прибирати. Зберігся переказ про псарню Боннського, донедавна було видно рештки фундаментів, я на місці його дворища стояли старезні груші-дички.

В одному переказі-притчі розповідається про жорстокість шляхтича і його смерть: "їхав якось польський пан з Літок, у вовчий час, у місяць лютий. їхав кіньми, в кожухах з жінкою і малою дитиною. І напали на них вовки серед лісу. Втікали, але вовки, от-от доженуть. 1 тоді викинув пан вовкам дитину. Та вовки дитину, жінку і коней не зачепили, а ще з більшою люттю накинулись на пана і розірвали його". Така легенда про смерть шляхтича і вовче лицарство. Вона може бути схожа на правду, адже середньовіччя було жорстоким, дитяче життя тоді зовсім не цінувалося. Дитина, очевидно, була від жінки-русинки, і шляхтич міг не жаліти чужої крові. А вовче благородство теж відоме, бо вовки тільки в крайньому разі кидаються на людей.

У період козацьких воєн, як і в Гоголеві, в Семиполках виникає невелика козацька кріпость. Село було одним із найбільших козацьких сіл, заселене заможними виборними козаками. За церковними документами, храм Святої Трійці побудовано ще в 1647 р. в центрі старовинного укріплення.'¹

Козацьке укріплення над річечкою Пилявкою і Татарським озером знаходилось на невисокій гряді серед болотистої місцевості. Нині це територія місцевої школи.

А церква серед укріплення-городища — це давня традиція (пригадайте світильнівське городище). У Троїцькій церкві була срібна чаша з написом: "На хвалу пану богу Тодором Саковичем. Рік 1647." У ті ж часи на семи полях і утворився ряд родових сіл- кутків. Василенківка, ГІечуровка, ІІІевченківка, Редьківка, Затягайлівка, Бродок, Гречківка, Остерський шлях, Уланське.

Нечуровку заселили потомки давньоруських монахів. Василенківку, що на Оболоні коло Татарського озера, заселили переселенці з-за Дніпра. Очевидно, це сталося ще в 14 ст. за князя Половця-Рожиновського, бо в його родових землях біля Фастова спостерігається ареал поширення прізвища Василенко. Це підтверджують і сімейні перекази. Деркачівка — козацьке поселення серед ліз і боліт, де жили птахи-деркачі.

Інші сільські кутки — то козацькі хутори-зимівники, що з часом злилися в одне село. Злиття це відбулося вже після козацьких воєн. Московський перепис 1666 р. фіксує в селі 17 дворів, які платять податки. Козацькі двори до цього перепису не входять.

Серед прізвищ власників того часу трапляються і такі, що

збереглися донині, …..  ГІечуренко, Агейчик, Грязненко, С-акович,

Литвиненко.

За гетьмана Івана Мазепи полагоджено мости і встановлено поштовий рух по Старому шляху, збудовано поштову станцію і заїжджий дві]). Тоді на перетині Уланської дороги і нового битого шляху і виник новий центр села — Базарна площа. Хоч село і було переважно козацьке, але значну частину навколишніх борів і земель прибрали до своїх рук російські вельможі. До 1728 р. село

Семиполки і "прочие маетности" належали Лопухіну, київському коменданту. А з 1728 р. до 1753 р. — це володіння переяславського коменданта, кавалергарда Хераскова.⁵ З цієї родини походить і Михайло Матвійович Херасков — випускник Переяславського колегіуму, письменник, поет, ректор Московського університету. Від братів Матвія і Михайла Хераскових, синів коменданта, ці землі за купчою переходять до київського полковника Юхима Дарагана, пізніше до його сина Василя і далі до Катерини Галаган. Українські дворянські роди Дараганів, Ґалаґанів добре відомі.

З метричних книг Троїцької церкви відомо, що в 1761 — 1771 рр. щорічно в селі відбувалося 15 вінчань, народжувалося ЗО 40 дітей. Але в 1769—1773 рр. померли близько 100 дітей віком до 10 років.

На вулиці Уланській Дараган будує свій двірець. У цьому двірці в 1787 р. під час подорожі Катерини II її зустрічав київський намісник." А раніше, в 1744 р., Переяславський полк (500 чоловік) на чолі з комендантом Херасковим зустрічав тут імператрицю Єлизавету Петрівну.

Із запровадженням кріпосного права і після війни 1812 р. семиполківські землі переходять до володіння родини Хованських. Семиполки стають центром покріпачення.

У російському гербовнику родина князів Хованських була першим номером всього російського дворянства. Хованські — пряме потомство легендарного Рюрика. Про цю родину Мусоргський написав оперу "Хованщина". Князь Хованський служив генерал- майором під час. війни 1812 р., був кавалером ордена Святого Георгія за битву під Лейпцигом. Пізніше, як член Державної Ради, він дістає у власність обширні казенні землі на Остерщині.

Максимович у 1801 р. подає таку довідку: "Семиполки — село Чернігівської губернії, від Києва — 46 верст. Лежить при струмках Пилявці і Татарці, над болотом Сиволож. Належить Києво-Печерській лаврі. В ньому церква Святої Трійці. 190 дворів, землі піщані, частково чорноземні".⁷

Як бачимо, після Катерини Галаган, ПІевченкової "княгині", село перейшло до Києво-Печерської лаври, а потім до Хованських.

Остання в родині семиполківських Хованських — "бариня" Хованська, яка живе тут з 1825 р. по 1840 р., має кріпаків не тільки в навколишніх селах, айв Острі та Києві. Княгиня Хованська мала доньку богданку-підкидька, яку виховувала в Петербурзі і видала заміж за генерала від кавалерії, кавалера орденів Володимира, Анни, Станіслава, Павла Олфер'єва (Алфер'єва), учасника наполеонівських воєн."

Алфер'єв переїздить до Семиполок і стає власником 7000 десятин землі — найбільшим землевласником Остерщини. Відома його пристрасть до полювання на вовків. Він будує винокурний завод, кінський завод, завод "шпанських" (іспанських) овець, закладає і регулярний парк в англійському стилі, рештки якого збереглися до нашого часу, висаджує клени, тополі, рідкісні на той час каштани і багато сортів бузку. З родини Алфер'євих виходять відомі лікарі. З ними має дружні стосунки російський письменник Лєсков. Дочка Алфер'єва Анна виходить заміж за прапорщика лейб-гвардії, майбутнього генерал-майора артилерії Петра Половцева. У 1870 р. Софія Алфер'єва, вдова генерала, виставила своє помістя на продаж. Сімейство Половцевих, як і Алфер'євих, Хованських, належить до вищого дворянства Санкт- Петербурзької губернії. Племінник Петра Половцева — член Державної Ради, а син його в 1917 р. — комендант Петрограда. Чи мають якийсь зв'язок петербурзькі Половцеви з князем Половцем-Рожиновським — не встановлено.

Родовиті Дарагани, Хованські, Алфер'єви, Половцеви жили в селі, їх ховали на цвинтарі коло церкви. Церква була з трьома банями, з золотими маківками, покрита залізом, пофарбованим у зелений колір. Було тут три приходи, багаті царські позолочені ворота. Особливо гордилися церковники дзвонами, привезеними аж із Брянська. Вони були з домі піком срібла і давали чудовий передзвін.

За чиїмось диявольським задумом у шестидесяті роки 20 ст. цвинтар спотворено траншеями, і останки князів, генералів, панів, козаків та селян викинуто на сміття. І так було не тільки в Семиполках. На місці некрополів будувати господарські будівлі. Може, хоч наші розумніші потомки поставлять на місці 200-літнього цвинтаря пам'ятний хрест?

Із 1880 р. село стає волосним містечком з підпорядкуванням 12 сіл. У словнику Брокгауза і Ефрона читаємо: "Семиполки — містечко Остерського повіту на Києво-Петербурзькому шосе, поселення дотатарських часів. Є залишки високого круглого валу і глибокого рову, а також водойми, викопаної татарами, які приступом брали цей град. Жителів — 2733. Ярмарок — 6. Земська школа, сільська бібліотека."

Син Петра Половцева Андрій, поручик кавалергардського Його величності полку, пішовши у відставку, створює в селі на п'яти тисячах десятин землі зразкову економію з молочною фермою, продукція якої вивозилася до Києва. Своєму управляючому Радзевичу він платить 300 крб. на рік, а економці Горецькій — 400 крб. Шість дівчат-служниць отримують по ЗО крб. на рік.

Дочка Петра Половцева Варвара була одружена з генералом від кавалерії A.M. Драгомировим (1868 — 1956 pp.), випускником Миколаївської академії Генштабу. Під час Першої світової війни він командуючий 5-ою армією. При Денікіні — головно­командуючий групою військ у районі Києва.

Дворяни Курські і Шевченки мають по 1000 десятин землі. У селі в 1893 р. побудовано нову церкву. При ній зберігалися метричні книги, які велися з 1742 р.. Священиком був Петро Радкевич. Він родом з Дударкова, де мав 35 десятин землі. За свою службу отримував 100 крб. на рік, а диякон — 36 крб.

Радкевич служив з 1868 р. в Рудні, а з 1895 р. законовчите­лем семиполківського народного училища:'

У 1889 р. тут було знайдено скарб з 494 срібних російських, шведських, пруських монет 17 С.Т.

Цікавими є дані про соціальний склад містечка Семиполок за 1903 р.^ш

У роки громадянської війни в селі розміщався штаб Миколи Щорса. Бій за село описано в книзі Семена Скляренка "Шлях на Київ", показано в кінофільмі О. Довженка "Щорс".

До революції селяни переселялися в Новоузенс.ький район Саратовської губернії. Там стає відомим під час революційних подій ім'я більшовицького комісара М. Смоловика, уродженця Семиполок.

Перший волосний ревком і комнезам у Семиполках створили не селяни чи козаки, а в основному панські слуги і дворові люди. Родина Половцевих у 1917 р. виїхала за кордон.

Цікава одна деталь: у Семиполках починав революційну і військову діяльність радянський маршал 1С. Конєв, молодший фейєрверкер другого окремого артдивізіону. Під час Жовтневої революції він був поблизу Києва в м. Семиполки на стороні більшовиків, як член батарейного комітету брав участь в організації виступів проти Центральної Ради, на захист арештованих нею більшовиків. У листопаді гайдамаки під конвоєм вислали його в ІЧ'ФСІ'. Брав активну участь у боротьбі проти троцькістсько- бухарінських ворогів народу, агентів німецько-японського фашизму, особливо па Україні, проти бандита Примакова та інших." Це дані з автобіографії маршала, написаної після війни в 1947 р. Запам'яталися йому Семиполки.