Містечко майстрів – До нас, на Броварщину
До нас, на Броварщину


Містечко майстрів

 

Містечко майстрів

Літки, як і Зазим'я, засновано и 1128 р. зятем Володимира Мономаха Всеволодом Давидовичем, сином чернігівського князя.1 Це був удільний князь Остерського городка (містечка) Городецький. Перше літківське поселення, як і зазимське, пізніше дістало традиційну назву Старосілля. Воно виникло теж традиційно: на острові — підвищеному місці, яке не затоплювалось водою під час повеней. Сліди цього давнього поселення знаходять між Літками і Парнею, там, де перетиналася давня дорога з ІІирново на Семиполки, Заворичі з Остерським шляхом.

Тут, під лісом, в урочищах Дрижава, В'язениця, Ворочище знаходять і сліди давніх культур, у т.ч. й епохи кам'яних знарядь.

Саме тут, у північній частині Літок, знаходиться і сільський куток Дарниця, місце сплати данини в колишні часи. Це традиційне місце сіверського полюддя.

З літописних джерел відомо, що сівер платила київським князям легку данину. Очевидно, княжицько-броварська Дарниця також відігравала роль полюддя на терені Бортницького лісу і Лєтського поля.

За іншим переказом, навпаки, Дарниця — пустельна піщана місцина, яку ніхто не хотів брати й даром. Але на означення такого місця в топоніміці броварського краю є інші назви. Схоже, цей переказ виник у середньовічні часи, коли традиції полюддя вже було забуто.

Один з місцевих переказів доніс до нас і згадку про опір, вчинений жителями села татарам.

В історичних документах середніх віків згадується земельний спір між Літками та Крехаєвом за дідичні землі. Це засвідчує давність як Крехаєва, так і Літок. А Крехаїв згадується в історичних документах під 1362 р.2 Як бачимо, висновок однозначний.

Перша відома згадка про Літки в письмових джерелах датується 1393 р.:' Літки входили в число трьох сіл, які Дмитро Сокира одержав від князя Вітовта.

"Історія міст і сіл УРСР" датує першу письмову згадку про Літки 1426 р.

Назва Літки, за переказом, походить від того, що туг, на найкращих в Україні лугах, влітку випасали худобу остерського князя.

Традиції літкування худоби кочового сіверсько-скіфського скотарства розвинулись після зникнення легендарного "Геродотового моря в межиріччі Десни — Дніпра".

Найвище місце на території Літок — це сільський куток Курган, можливо, скіфський.

У 20-і рр. 20 ст. записано такий переказ про походження назви с. Літки."

Жиди вирубували дикі ліси (урочище Жидівське). Один жид поставив серед лісу рундук. Він робив лоти (плоти?) і лотами справляв ліс. Тому це місце назвали Лоти. Від нього пішла назва Лоточки, яка з часом поступово перетворилася в Літки.

Цей переказ підтверджує неоднозначність походження назви Літок. У її основі може лежати також корінь "лит" — низьке місце (Литва, Летське поле, гоголівські Літочки).

У перших письмових згадках про це поселеня його назва була Олетковичі, Летковичі. У російському варіанті за 1660 р. також фігурує назва Олетковичі. Форма "вичі" свідчить про заселення Подесення вихідцями з Прип'ятського Полісся, які до автохтонної назви Літки додали "вичі".

У середині 17 ст. Літки називаються в письмових джерелах "Лєтковичі Вєлікіє". У цей час уже були літківські кутки: Почаїв, Стариче, Буслівка, Колода, Тирси, Курган, Шлях, Базар, Майдан, Корчі, Лісок, Дарниця, Роззуваївка, Генниіце.

"Лєтковичі Вєлікіє належать Видибічському монастирю і розташована там Гута". Гута також дістає аналогічну назву — Гута Велика, а вже від неї пізніше з'являється робітничий висілок торфопідприємства "Вєлікоє".

До регіону Великих Літок належать Малі Літки, Парня, Гута, Соболівка, Свиноїди, Нові та Старі Рожни.

У середні віки Великі Літки — класичне міщанс.ько-боярське містечко зі специфічним міщанським укладом життя, схоже на тогочасні міста феодальної Європи. Тут процвітають цехове, торгове, церковне життя. Міщани дотримуються одвічних традицій.

В основі літківської торгівлі лежить давнє чумацтво, торгівля сіллю, Так, нащадки боярсько-дворянської родини Солонин

розбагатіли на торгівлі сіллю. Є свідчення, що протягом 16 …………..

19 ст., аж до появи залізниць, саме літківські чумаки їздили в Крим і в Коломию. Ще донедавна родини Костенків, Слюсаренків, Григоренків вважали себе нащадками чумаків. У Літках збереглися чумацькі вози і чумацький фолькльор. Тільки в Літках і Рожнах простежуються чумацькі традиції.

Торгівля сіллю і Дарницькі полюддя поклали початок літківським ярмаркам на Київському базарі. Це була власне українська торгівля, яка із запровадженням російської торгівлі стала особливою — контрабандною, бо по Дніпру майже сто років проходив кордон із Польщею.

При Київському шляху виникає базар Київський. Перехід під польську юрисдикцію відкрив дорогу українським товарам на ринки Польщі і Європи. Особливим попитом користуються продукти переробки лісу. Виникають ремісничі цехи, сільські кутки: Тирса, де пильщики пиляли ліс і тирса лежала по дворах і в ямах; Колода, де були склади з товарним лісом; Корчі, де валяли ліс. Майдан, Дьогтярка, Гута, Парня теж були місцями переробки деревини.

Великий попит мали також поташ, дьоготь, смола. Вся територія нинішньої Броварщини тоді вкривалася димами. Знищувалися предковічні ліси, пущі, діброви, грабники, березняки.

У Літках постають десять середньовічних ремісничих цехів, що живуть за законами братства. Майже всі літківські прізвища походять від цехових професій: Коваль, Бондаренко, Різниченко, Швець, Ткач, Мельник, Кравець, Музиченко, Лимар, Шевчук, Синельник, Котляр, Гончар. А ще ж чумаки, рибалки, теслі, пічники, чинбарі…

Літківські цехи-братства діяли при церкві Святого Миколая. Грамота митрополита Миколаївському церковному братству м. Лєтковичі затверджувала цеховий статут.

Згідно зі статутом, цех повинен був ховати померлих церковних братчиків, допомагати хворим, проводити раз на два тижні збори. На тих, хто не з'являвся на збори, накладали штраф. Цех мав і спільну грошову братську касу. До цеху входили тільки парубки. Вони обирали старшинця, в якого був свій знак— символ влади. Знак цей робили із стебла очерету у вигляді палиці з великим срібним навершшям (золота очеретина Дани?) і протягнутими різнокольоровими стрічками. Палицю носили, не торкаючись нижнім кінцем землі. Її зберігали в церкві, в ризниці і виносили тільки на торжества і в свята.

Цей ритуал тісно пов'язаний із язичницькою традицією. У середні віки язичницькі парубоцькі братства формуються як цехові церковні братства.

У 1660 р. Літки, згідно із грамотою царя Олексія Михайловича, переходять у володіння Видубицького монастиря.

Церковні літківські традиції виникають значно раніше. Майже 400 років тому в Літки з Волині завезено одне з найстаріших в Україні євангелій. У Літках жило багато українських бояр, і, напевне, один із них зробив цей цінний дар Святомиколаївській церкві. Перед революцією Літківське Євангеліє було досліджено і високо оцінено вченими. У порерочюційний час його доля невідома. Можливо, як і інші

давні церковні книги та українські стародруки, воно потрапило до книгозбірні Видубицького монастиря, де й було знищено, як і багато інших українських раритетів. А, можливо, десь припадає: пилюкою на полиці, чекаючи зацікавлених дослідників, які, може, виростуть із читачів цієї книжки.

Здавалось, усі забули про Літківське Євангеліє. Та про перлину української релігійної духовності не забули в українській діаспорі. Цій дорогоцінній книзі присвячено статтю в "Енциклопедії українознавства" за редакцією Володимира Кубійовича.

Історія .Літок пов'язана з життям церковного подвижника Василя Григоровича-Барського. Його книга "Подорож до святих місць", видана в Санкт-Петербурзі в І 771 р., була настільною книгою в кожній знатній українській родині.

Брат Василя — Іван Ґригорович-Барський — відомий архітектор, автор архітектурних проектів церков у Києві, в с. Лемешах, у м. Козельці та інших.

їхній батько Григорій одружився в с. Літках із дівкою Марією. Отже, мати знаменитих братів — корінна літківс.ька міщанка. Пізніше сім'я Григоровичів переїздить до ІІечерської слобода. У ній виростає аж десятеро дітей. Третій син Василь народився в 1701 р. Батько помер 1710 р. Точних даних про місцс народження Василя немає, проте не виключено, що він народився в Літках.

Батько Григорій був купцем, а можливо літківським чумаком. Ця пристрасть до чумакування передалась і Василеві. Половину свої о життя – 24 роки — провів він у мандрах. Повернувшись із мандрів хворим, він помер у Києві 1747 р.

Середні віки залишили нам багато історичних документів про містечко Літки: церковні документи Видубицького монастиря, судові справи. В інституті рукописів ПАНУ зберігається збірник актів про Літки. У названих джерелах знаходимо описи топонімів літківської околиці, датовані 1639 р.: Рожни, Украйна, Долина, Нива, Холмиця, Видибецька долина, болото Язвесцьке, Ланський ліс (нині поле під лісом), Ведмежий борок, нива Супреновська, нива Малійова, Косійове болото, Жерело, Берестова гряда, річка Гнилиця, Кобилка-річка, Преч истенський грунт.

Ланський ліс, як і урочище Лан у Богданівці, означає однорідний ліс. Тут же наведено унікальний давній топонім — Україна. Чи це часом не та переяславська літописна земля "Оукраша"?

Ці давні літківські назви живуть майже 400 р. А скільки століть жили вони перед цим?


<г .v="" sup="">

У 1661 р. монахи подають реєстр монастирських рибних озер. Річка Подоміриа — один берег літківський, другий свиноїдський; Волуєць — один берег літківський, другий дубешнянс.ький, Стара Десна, Колодовета долина, Нехлебенков перекоп, долина Гончарівка, долина Подорна на Дубовій гряді, Бакланисте, Тихе джерело, Мочалище, Бринчине, Закота, Тетерине озеро, Довге, Сахнове, Карачовка (де й зараз сідають на мілину пароплави), Резоваха під грядою, Гусинець, Пиружная долина, Вершина Получерняхівська, болото Чаплище.

За даними ревізії 1784 р., Літки за кількістю населення поступалися лише Гоголеву. Тут налічувалось 186 дворів, але вже в 1858 р. залишається 126 хат.

Безумовно, великих збитків завдала повінь 1845 р. Але в 1857 р. згоріла церква і 160 дворів. У церкві згоріли всі стародавні культові речі, все, крім Літківського Євангелія.

Літківська Святомиколаївська церква фактично була автокефальною, в ній панували український дух, українське слово, українська національна свідомість. Усе літківське міщанське і ремісниче життя об'єднується навколо церкви.

З 60-х рр. 19 ст. почався новий етап організованої русифікації, закриття українських церковних шкіл, будівництво храмів Московського патріархату. Отож не виключено, що літківська церква згоріла не випадково.

Її було відновлено, та на противагу їй у 1915 р. збудували офіційну Нову Слов'янську церкву.

Ремісництво в Літках процвітає і в 19 ст., і аж до 30-х рр. 20 ст., до колективізації.

Майстрів у Літках завжди було яких хочеш! Відомо чотири покоління (з 1830 р.) родини Шевченків, літківських художників, які розписували церкви. Не виключено, що літківський художник Шевченко міг зустрітися з Тарасом Шевченком. Газета "Літературна Україна" в 1975 р. писала про перебування Тараса Шевченка в Літках у 1847 р.

Літківські селяни ще в 30-і роки розповідали про перебування в Літках улітку 1843 р. Тараса Шевченка разом з Платоном Бориспольцем.

Перед революцією літківці часто виїздили на сезонні роботи "в степ", на плантації цукрових буряків, до Бобровиці.

Електричне світло на Броварщині найперше загорілося в Літках. Ще до революції літківці купили в Німеччині за два вагони зерна парову електростанцію, привезли і запустили її. Слава літківських майстрів-ремісників була великою. Саме чоботарі літківської трудової артілі у 1911 р. подарували від Остерського повіту дитячі чобітки власної роботи насліднику російського престолу сину царя Миколи II Олексію. Літківці ж вручили парю чобітки й рушник з вишитим гімном "Боже, царя

храпи".

Під час українсько-московської війни 1919 р. торгівці спалили сільський куток Дарницю. А навесні 1920 р. в Літках відбулося повстання проти радянської влади.

Перший конфлікт стався ще взимку. В Літках було вбито торгівця. Події розгорталися таким чином. Із Семиполок до Літок прийшли погуляти до дівчат група торгівців. Виникла бійка, в ході якої колишній матрос убив одного із щорсівців. Наступного дня загін ЧК спалив північну частину села —Дарницю.

У серпні 1919 р. вибухає селянське повстання в найбільшому населеному пункті — містечку Гоголеві, потім у Літках, Требухові, Зазим'ї.

У Літках відступаюча червона армія вимагала 120 підвід. Містечковий сход вирішив підвід не давати і виставити наряди, щоб не пустити червоних до містечка. Керували Тимофій Король, Іван Юрчепко, Василь Моць. Повстанком організував загони, до яких увійшло до 600 чол. Активних же повстанців налічувалось близько 220 чол. Лише дві третини з них мали зброю.

Повстанці організували розвідку і почали роззброювати червоноармійців. На церкві встановили кулемет. Та сили були нерівні. Згодом, гарматним вогнем було розбито церкву, до містечка вдерлася червона кіннота. Арештували багато учасників повстання. їх судив трибунал 7-ї дивізії. Міра покарання — смерть.

Багато повс танців повтікали в навколишні ліс.ки, де ховалися ще довгий час. Керівник повстання Григорій Король зник. Він таємно навідувався в село. Про це знали жителі Літок Рєзнік, Оберемко, Костенко, але мовчали. У лютому 1922 р. ЧК вистежило і арештувало Короля, а заодно провело ще одне коло арештів.

На допиті в ЧК визнали себе причетними до організації повстання Король, Добровольський, Юрченко, Моць, Рєзнік Олексій, Конопля, Музиченко. Решта 12 чол. винними себе не визнали.

Одним з організаторів повстання називають і місцевого вчителя Дмитра Музиченка.

На суді літківці поводилися з гідністю. Король усю вину брав на себе.

ЧК не забувало про літківців. їхня справа не обмежилася розстрілами 1920 та 1923 рр. У 1937 р. було проведено ще один масовий арешт літківців за заготовленими списками.

У цей час у Парні па землях поміщика єврея Дишварцепа постає комуна-артіль "Ясний промінь".

У 1924 р. в Літках функціонує артіль "Текстильекстгорт", у якій працює 4000 вишивальниць-надомниць. Пізніше артіль стала фабрикою. При ній функціонував до недавнього часу унікальний музей броварських вишивок.


Та вміння і знання майстрів-ремісинків за радянської влади виявились непотрібними. Усіх майстрів загнали в колгосп. Єдине, що нагадувало про колишню славу літківських ремісників, — водяний млин, який працював до 1952 р.

Так у Літках було знищено специфічну містечкову культуру і побуту, і виробництва. Містечко Літки стало селом.

У передвоєнні роки в селі вчителював письменник Михайло Стельмах. Саме тут він писав поезії, присвячені різноманітним ремісничим професіям. Звідси пішов до армії. У Літках Михайло Стельмах записав близько 3 тис. пісень. І саме тут було вперше записано знамениту потім пісню, нині трохи призабуту "Усі гори зеленіють". Літківський фольклор не тільки багатий, а й глибокий. Він сягає трипільських глибин.

Стельмах любив бродити берегами швидкої чарівної річки Любича, босоніж переходив на острів-куток Роззувайлівку, спостерігав, як на Буслівці збиралися перед відльотом бусли, а по мілководдю Чагшща ходять чаплі.

Не лише Стельмаха чарували пісенні вечори під вербами річечки Дьогтярки, що витікає з Гути і через Хмельники і ІІочаїв несе весняні теплі води в Десну. Неповторна й донині поезія Літок, Десни, Оврута, Любича, Стариці.

У Літківській школі працював учителем української мови та літератури письменник Яків Качура, автор історичної повісті "Іван Богуп". У нього бували в гостях Максим Рильський, Олекса Десняк. Загинув Яків Качура на війні в 1943 р.

Цього ж року Літки визволила від німців 240-а стрілецька дивізія генерала Уманського, яка прославилася під час визволення Києва.

Два місяці в Літках стояв фронтовий госпіталь, куди привозили поранених із Лютізького плацдарму. Смертність була високою, в двох братських могилах поховали більше 250 радянських і чехословацьких воїнів.

Теперішні Літки — єдине в Броварському районі село, в якому діє осередок "Просвіти". Першим його головою в наш час був доктор технічних наук Олександр Музиченко. Тепер відновлюється робота української церкви на чолі з отцем Любомиром Качалою.

Значну роль у процесі відродження національної свідомості в Літках відіграють подружжя фермерів Лідія та Василь Шусті, Віктор Терещенко, Володимир Чепур та інші літківці.

У хаті Володимира Можилевського — колишнього директора Літківської фабрики художніх виробів — діє приватний музей українських старожитнос.тей.

Півтисячолітнє містечко, радянське село… У своїй Українській державі йому знову судилося стати тим, ким воно було раніше: містечком майстрів, містечком Літки, вічним, як деснянська вода і літківська земля.

Прокоментуй! on “Містечко майстрів”

Leave a Comment

444