Новий кам’яний вік (неоліт) на теренах Броварщини – До нас, на Броварщину
До нас, на Броварщину


Новий кам’яний вік (неоліт) на теренах Броварщини

Як відомо , на зміну мезоліту прийшов неоліт, або новий кам’яний вік, який датується 6 — 3 тисячоліттям до нашої ери. Люди неоліту, як і в попередні часи, продовжували селитися на берегах річок — на сухих місцях, що не затоплювалися під час повені, а також поблизу озер. Це були місця, благодатні для полювання на диких тварин та риболовлі. Житла наших предків на той час мали вигляд куренів, для будівництва яких використовувалися лоза, очерет та глина.
Ландшафти, флора і фауна нашого краю в добу неоліту вже мали вигляд, близький до сучасного, однак, лісистість території була значно більшою, ніж зараз.
Епоха неоліту характерна вдосконаленням знарядь праці та зброї, їх виготовленням, масовим застосуванням керамічних виробів, переходом до занять землеробством та скотарством. У часи нового кам’яного віку формується племінний лад, основою якого був матріархальний рід. Разом із тим, знахідки в неолітичних похованнях кам’яних булав можна розглядати як зародження впливу родових старійшин. Можливо, булава була символом влади чоловіків, роль виникло так. Групи людей (переважно жінки), котрі постійно займалися збиральництвом, в тому числі колосків диких родичів сучасної пшениці та ячменю, почали сіяти зерна, відбираючи ті сорти злакових, які легше було обробляти. Селекція такого напрямку дала змогу перетворити дикорослі рослини з маленькими плодами на ті сорти, які ми вживаємо в їжу і досі. Ділянка родючої землі за ретельного обробітку може прогодувати значно більшу кількість людей, які займаються землеробством. Тому населення місцевостей, де воно розвивалося, постійно зростало.
Окрім цього, догляд за посівами вимагав осілого способу життя. У поселеннях людей неоліту з’являються майстри, котрі займаються виготовленням таких предметів, як кам’яні знаряддя праці та гончарні вироби.
Люди винайшли нові способи оброблення каменю — розпилювання та шліфування. Набули широкого розповсюдження рубаючі кам’яні знаряддя сокири, наконечники списів, тесла, мотики, серпи. Основними ж видами діяльності людей залишалися мисливство та рибальство. Вдосконалюються мисливські засоби. Так, під час риболовлі застосовуються кам’яні гачки для вудок, плетені з лози загородки (заколи), якими перегороджують мілководдя та затоки річок упродовж весняних повеней.
Так само, як збиральництво привело до зародження землеробства, так і мисливство спонукало людей кам’яного віку одомашнювати тварин. Мисливці перетворювалися на пастухів, котрі розводили велику людиною. А дикі свині, приміром, одомашнені людиною, споживали об’їдки на поселеннях. Селекція всіх цих порід привела до виведення покірних тварин, які мали коротші роги або ікла, ніж їхні дикі предки, і давали значно більше м’яса, молока та шерсті. П’ять тисяч років тому одомашнені коні та віслюки вже пе-ревозили вантажі, що набагато поліпшило просування людини суходолами.
Одночасно потрібно звернути увагу і на твердження ряду дослідників про те, що на теренах України провідну роль в сільському господарстві задовго до коня відігравала така сильна та витривала тварина, як віл. Здавна землю українці обробляли ралом, а на Поліссі та Лівобережжі Дніпра — сохою. Ці орні знаряддя, за винятком металевих деталей, були дерев’яними тому й запрягали в них волів (2 — З пари). У волах завжди цінувалися сумирність і надійність. Вони були незамінною тяговою силою у чумаків, зокрема, і в наших земляків літківців. Тільки віл міг витримати далеку дорогу до Криму, куди вони їздили за сіллю та рибою. В Україні колись побутувала низка прислів’їв, присвячених волові:
«У кого віл та коса, у того і грошей киса», «як віл пристане, так віз масти, а як кінь пристане, так ніж гостри», «без вола хата гола» та багато інших.
Згадки про цю тварину є і в народних піснях. Навіть в останню путь хлібороба супроводжували саме воли, а не коні:«Везуть козаченька, везуть молодого та сіренькими волоньками».
Тепер вони майже зовсім зникли в Україні. Лишень на Поліссі селяни змушені подекуди обзаводитися волами, аби вижити за нинішньої скрути. Бо ж «сіренькі», як і за сивої давнини, зробилися для них чи не основним транспортним засобом.
Загалом в Україні досліджено понад 200 поселень дніпро-донецьких племен. Їхні жителі займалися мисливством та рибальством, а також — розводили худобу. Землероби цієї спільноти вирощували ячмінь.
Племена дніпро-донецької культури були великими мандрівниками: просуваючись далеко на південь, вони досягли Приазов’я та Криму, встановили тісні зв’язки з населенням Кавказу. У них з’являються вироби із міді та золота, а в поселеннях на території сучасної Черкаської області — типово трипільський посуд. Висловлювалася думка, що дніпро-донецькі племена були асимільовані трипільцями, а частково витіснені за межі свого початкового розселення.
На території Київщини в епоху неоліту жили племена археологічної дніпро-донецької культури (кінець V — III тис. до н.е.). Для них характерна кераміка з так званою гребінцево-наколчастою орна-ментацією, яка наносилась на сиру глину відбитком гребінця чи крем’яною інколи шилом чи загостреною пластиною,паличкою. Такий посуд знайдено біля села Погреби, в урочищі Лан. Повідомлення про старожитності доби неоліту в нашому краї знаходимо в спеціалізованій та науково-популярній літературі. Так, в одному з видань за 1903 рік читаємо таке: «Следы каменных орудий и могил древней эпохи были констатированы возле Броваров и западной границы княжества (Переяславского) близ Пуховки, Леток…».
У літературі є згадки про поселення кам’яного віку під Броварами. Археолог Т. Кибальчич у XIX ст. писав, що воно «… знаходиться біля Броварів, лежить в 10 верстах від курганів Микільської Слобідки, займає кілька десятків десятин і складається з великих могил і площ, насипаних з річкового піску». У кінці позаминулого сторіччя тут ще виднілися великі рови : зі східного боку поселення, які захищали свого часу поселян від нападів. Автор вважав, що згадане поселення і могильник належать добі неоліту, хоча, на нашу думку, цей археологічний комплекс належить до більш пізнього часу.
Характерні для неоліту кам’яні бойові сокири з отвором для руків’я були знайдені під час земляних робіт на території міста Бровари в другій половині XX століття (під час будівництва підземного переходу в районі «Розвилки» у 80-х роках минулого сторіччя. Нині ці предмети експонуються в Броварському краєзнавчому музеї.
Кілька згадок про археологічні пам’ятки є в документах 20-х років двадцятого сторіччя: «Поселення кам’яної доби розташоване біля с. Броварів на високому, колишньому дюнному березі плавнів р. Десни».
У 20-х роках минулого сторіччя учитель Броварської семирічної трудової школи Григорій Равнук писав: «На західному боці Броварів знаходяться могили, коло яких з давніх часів нема огорожі» .
У похованнях та поселеннях доби неоліту знайдено чимало зразків образотворчого мистецтва, однак найбільш яскраво свідчать про його розвиток зображення на плитах Кам’яної Могили (IV тис. до н.е.) поблизу Мелітополя Запорізької області. У її гротах виявлено численні малюнки тварин та людей, а також геометричні композиції та символи.
Усі зображення тварин пошкоджено якимось гострим предметом, а в контурах їхніх «тіл» намальовано списи та стріли. Оскільки в Кам’яній Могилі не знайдено слідів проживання людини, можна припустити, що вона використовувалась, як святилище. Доступ до нього мали лише жерці чи шамани, де вони здійснювали магічні ритуали, пов’язані з полюванням, спостерігали за небесними світилами.
Цікаво, що деякі символи, зображені в гротах Кам’яної Могили, можна зустріти і на шліфованій ритуальній сокирі із рога лося, яка в середині 70-х років двадцятого століття була знайдена біля села Рожни. Хоча, за висновками співробітників Інституту археології НАН України, сокира за формою датується XI сторіччям. Ми схильні вважати, що вона виготовлена в епоху бронзи.
Подібність деяких символів з леза і верхньої площини сокири з Рожнів, петрогліфів Кам’яної Могили в Україні та петрогліфів Гори Паломництва у Вірменії (V тис. до н.е.) наводять на думку, що вони мають однакове смислове значення і передають релігійно-календарні знання, якими володіли жерці впродовж тисячоліть.
Сокира у давніх міфах була символом богів-громовержців, які мали владу над весняно-літніми дощами. Рожнівська сокира, очевидне слугувала важливим елементом процесу ритуального викликання дощу, що мало забезпечити майбутній урожай. Насічки з Рожнівської сокири нагадують російські дерев’яні календарі Півночі, які існували до XIX століття. За допомогою примітивних зображень на шматку дерева неграмотні селяни-хлібороби могли визначати настання періодів посіву зерна та збирання врожаю. Загалом, насічок —38. Можливо, одна з їх груп (18 шт.) — це позначення кількості безмісячних ночей «місячного» («лунного») року. Вірогідно, що деякі із символів на лезі сокири також пов’язані з культом Місяця. Це дві зигзагоподібні лінії, які можна розглядати як символічне зображення зміїв. У давніх міфах вони тісно пов’язувалися з Місяцем й ідеєю врожаю та води. Змій був уособленням мудрості, графічним втіленням поняття першооснови, зародження життя, всього сущого на землі. Характерно, що це зображення нанесене поряд із розпізнавчим знаком і звіддаля нагадує дерево. Згідно з давніми міфами, змій — охоронець вод — мешкає якраз біля підніжжя Дерева життя. Це Дерево зображене, наприклад, з обох боків леза рогової сокири, знайденої свого часу в селі Дударкові Бориспільського району. Ще один символ у вигляді грат можна розглядати як стилізоване зображення землі, зораного поля. У такому значенні він відомий у всіх ранньоземлеробських культурах Близького Сходу та Європи.

Символ, що нагадує гребінку, зустрічаємо серед зображень Кам’яної І Могили та на трипільській кераміці (V — III тис. до н. е.)
Можна припустити, що на поверхні леза рожнівської сокири зображено фрагмент якогось давнього міфологічного сюжету з елементами місяч-ного календаря.
Поселення доби неоліту досліджено біля села Погребів, а також колишніх сіл Броварського району — Вигурівщини та Троєщини.
Особливості конструкції української хати, яка збереглася на наших теренах до XX ст., були закладені ще в часи нового кам’яного віку. Будувалася хата так: до каркасу із дерев’яних стовпів кріпилися стіни, сплетені з тонких лозин. Ці стіни обмазувалися глиною. У хаті була піч.

Comments are closed.

444