Київська Русь-Україна стала першою національною державою українців.
На міжнародній арені Українська держава посідала одне з чільних місць. Вона підтримувала широкі економічні, політичні та культурні зв’язки з країнами як Сходу, так і Заходу.
Існування Київської Русі-України як єдиної держави охоплює період з IX ст. до 30-их років XII ст. Політичною формою її була ранньофеодальна монархія, межі простягалися від Балтій-ського до Чорного морів і від Закарпаття — до Волги.
Поступальний розвиток Київської Русі був перерваний в середині ХШ століття навалою монголо-татар, які знищили багато русичів та їхніх населених пунктів.
На землях Броварщини археологами виявлено низку пам’яток, що належать до часів Київської Русі. Це городища в селах Русанові, Світильні та Заворичах, а також, можливо, в селі Гоголеві. Залишки городища XI — XIII століть досліджено на північній околиці села Вигурівіцини. Таке ж городище було зафіксовано в документальних джерелах початку XV ст. і в селі Семиполки, є відомості про місцезнаходження пам’яток києво-руської доби в селах Княжичі, Рожівка, Требухів, Красилівка, Велика Димерка, Пухівка, Літки, Зазим’є і, можливо, Броварах. В ареалі сучасного Придесення існує значний фольклорний матеріал, витоки якого — у шарах IX — XIII сторіч. Усе це дає змогу з упевненістю стверджувати, що наш край в часи тогочасної держави був густонаселеним, і відігравав значну роль в економічному, політичному та культурному житті Київської Русі-України.
«Історичні джерела застають Русь у цілком сформованому вигляді; передісторія народу губиться в темряві доісторичних часів» — писав у книзі «Походження Русі» відомий український історик Михайло Брайчевський (1, с.7). Слов’янська культурна нівеляція охоплювала сусідні, етнічно чужі слов’янам народи, що дало значну кількість місцевих культурних виявів, близьких один до одного. Це і були конкретні слов’янські племінні союзи. Одним із таких племінних союзів, що знаходився в умовах постійної загрози з боку кочівників, були сіверяни. Назва їх, як вважає дехто із дослідників, означає «народ суворого життя» (латинське «северус», українське «суворий» тощо). Сіверські глинобитні землянки та інші пам’ятки їхньої матеріальної культури поширені вздовж усього русла Десни, на річках Сеймі, Сулі, Ворсклі. Сіверян ототожнюють також із кіммерійцями.
Це твердження, як і низка інших, що стосуються сіверян, потребує подальшого уточнення. У книзі відомого українського історика, археолога та літератора Юрія Шилова «Брама безсмертя» (Київ, редакція журналу «Український світ», 1994 рік, стор,293) вказується, що на основі величезної кількості «археологічних та лінгвістичних фактів», зокрема, назв місцевостей та річок, доведено неперервність і спадкоємність населення Сіверської землі — Чернігівщини – протягом кількох останніх тисяч років, у формуванні літописного племені сіверян брали участь індоарійці, скіфи та слов’яни. Сіверська земля вирізнялась із загальної маси слов’янських земель протягом усієї своєї багатовікової історії. Певну незалежність вона зберігала за часів Київської Русі, за козаччини саме тут відродилася в Україні військова демократія у формі козацького коша.
У тому ж виданні відзначено, що Сіверська земля була священною для царських скіфів-саків, які ховали тут своїх царів. Чимало пам’яток скіфського часу знайдено археологами в нашому регіоні, на Бориспільщині. Це, зокрема, кургани поблизу Борисполя, кургани та курганні групи неподалік сіл Любарці, Рогозів, Сеньківка, Софіївка, Старе. У Бориспільському районі побутує прізвище Мисак, назва річки Сага. Десь тут, на лівому березі Дніпра, за часів Київської Русі знаходилося місто Саков — центр задніпровської території Києва. До цього шерега можна віднести і антропонім Сак.
На теренах Броварського району маємо низку пам’яток, котрі не досліджувались, але гіпотетично можуть належати і до скіфських часів. Це — кургани значних розмірів під Семиполками, Димеркою, можливо, — і під Кулажинцями, Руднею, Калитою тощо. Цікавою є топоніміка нашого району — урочища Царські Могили (село Рожни), Царів Яр (село Рожівка), Царівське (село Плоске) і, звичайно ж, Гостра Могила в Кулажинцях — такі назви притаманні саме пам’яткам скіфської доби.
Повертаючись до питання про походження сіверян, вважаємо за необхідне знову процитувати Юрія Шилова. Частина давніх індоарійців, котрі називали головну річку власного краю Інд, або Сінд (Дніпро), свого часу переселилася в Індію. Там існувала стародавня держава Сіндгу (тепер це провінція Сінд в Пакистані), яка мала ще назву Саувіра (Сувіра). Просуваючись до Індії, арійці-орії осіли на деякий час на Дону, який теж називався за сивої давнини Сіндом. На думку багатьох авторитетних археологів, ще у племен дніпро-донецької культури, які жили в умовах нового кам’яного віку, існував культ поклоніння річці. Найбільше етнонімів сіверів — сіверян — сувірів залишилося на Лівобережжі Дніпра — Сіверський Донець, Новоград-Сіверський, Сіверська земля, Савур-Могилатощо. Автор припускає, що арійське слово «сувар» означало «золото», «сяйво», а поєднання кольорів золотого (со-нячного, сяючого) неба та блакитної річки споконвіку було символом нашої Батьківщини. І, як бачимо, український синьо-жовтий прапор — то не довільна вигадка «націоналістів», а давній енергетичний знак нашого народу, до створення якого доклали руки і сіверяни. Відтворення жовто-блакитних знамен за часів козаччини було не що інше, як повернення генетичної пам’яті у найбільш свідомої частини українців.
Сіверське населення проживало на землях нинішньої Броварщини, хоча дехто з істориків зазначає, що Дніпровське Лівобережжя в часи становлення Русі заселяло в основному плем’я уличів. Вони були тісно пов’язані з полянами, а їхні землі входили до складу Київського князівства, на чолі якого стояв князь Дір. Центром улицько-полянської спільноти був Переяслав.
Видатний український історик Микола Корінний стверджує, що улицько-полянські укріплені поселення — «гради» були новоствореними центрами, в той час, як сіверські міста існували задовго до них. Як етнічна група, сіверяни відомі вже з VI століття. Але ми припускаємо, що плем’я сіверян оформилося в етнічну спільноту ще в добу бронзи. Найкраще це простежується на прикладі поселень поблизу села Русанів. Під час археологічних досліджень 1992 року встановлено, що люди неперервно жили на одному місці впродовж багатьох ти-сячоліть — від доби бронзи і до XVIII сторіччя включно. Цікавим є також і те, що життя на поселенні не переривалося, зокрема, і після монголо-татарської навали восени 1240 року.
Міста почали з’являтися на Русі ще в третій четверті І тисячоліття н.е. Повідомлення писемних джерел про міста-«гради» з’являються в IX сторіччі. Приміром, «Повість врем’яних літ» у IX —X ст. називає такі міста, як Київ, Новгород, Чернігів, Переяслав, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Ладогу, Псков та інші. Загалом за літописними даними, на Русі в XIII сторіччі існувало близько 300 «градів».
Давньоруське слово «град» походить визначався всякий «обгороджений» населений пункт незалежно від функції, яку він виконував. Серед таких «градів» були міста, феодальні замки, прикордонні фортеці. До категорії останніх потрібно віднести більшість оборонних поселень, що знаходились у межах сучасної Броварщини.
«… И рече Володимер: се не добро, еже маль город около Києва, и нача ставити грады по Десне, и по Востри, и по Трубежеви, и по Суле, и по Стугне, и поча нарубати муже лучшие от Словень и от Кривичь и от Чюди и от Вятичь и от сих насели градьі, бе бо рать от Печенег и бе воюяся с ними и одолея им».
Так сказано в Руському літописі про події 987 — 988 років, коли київський князь Володимир наказав будувати довкола Києва — «стольного міста» Русі — «гради», що повинні були виконувати роль прикордонних застав. Як видно з тексту, розміщувалися вони на річках; взагалі такі фортеці будувалися на можливих шляхах просування кочівників (на головних дорогах, переправах тощо).
Подібний крок був викликаний тим, що Києву постійно загрожували кочівники — спочатку печеніги (перший напад на Русь вчинили в 968 році), потім — половці, які «В лето 6569. Придоша половци первое на Руськую землю воєвать».
Так були побудовані «гради» на Трубежі. Літопис, на жаль не описує цих поселень на Броварщині, за винятком Русанова,
Існували також прикордонні населення на місці нинішніх сіл Світильня та Заворичі. Вони були округлими, діаметром близько 75 метрів, належали до фортець середньої величини, де ішли піднімалися на висоту не більшу ш чотири метри. Зверху валів були дерев’яні стіни. Башти в поселеннях такого типу, звичайно, не зводилися, за винятком сторожових маяків. Можливо існувала вежа з проїздом в її нижній частині. Із зовнішнього боку насипу знаходився рів…
Типовим для руських укріплень того часу було Вигурівське, яке згадується в джерелах другої половини XIX століття. «Городище в Броварской волости, при с. Вигуровшине, на север в расстоянии от села на 1/4 верст, Насить вишиною в 12 аршин, мерою вокруг на одну десятину и кругом обведена канавою в 4 аршина глубиной.
Легендарний матеріал побутує і в селі Світильня: у ньому розповідається про те, що колись тут знаходилася сторожова вежа, на якій запалювали вогонь при наближенні кочівників. Цим вогнем попереджали людей в інших поселеннях: увага, небезпека! Така система світлової сигналізації широко використовувалася на Русі.
Невідомо, скільки часу проіснували руські «гради» на Трубежі. Можливо, вони були розгром лені в другій половині XI сторіччя, коли половці зачастили з набігами на Київську і Переяславську землі. Можливо, вони загинули в період із жовтня по листопад 1240 року: «В лето 6748. Того же лета взята Киев татарове … Си же злоба приключися до Рождества Господня на Нимолин день».
Укріплення були зруйновані, а їхні захисники знищені татарами. На городищах Світильні та Русанова вже в наші часи були знайдені скелети людей, яких ніхто не поховав після бою, а також залишки зброї і військового спорядження.
Францисканський монах Іоанн де Плано Карпіні, який побував на Русі відразу ж після захоплення татарами Києва, писав: «Они (татарьі) пошли против Руссии и произвели великие избиения … разрушили города и крепости и убили людей … когда мьі ехали через их землю, ми находили бесчисленньїе голови и кости мертвих людей, лежавших на поле».
Згадавши києво-руські укріплення на Трубежі, не можна обійти увагою і можливість існування на Лівобережжі Дніпра ще однієї системи укріплень — низки «градів» на річці Альті, яка нині протікає в Бориспільському районі. Ця водна артерія в давнину була набагато довшою, ніж зараз.
На цьому наголошують броварські краєзнавці, посилаючись на дані аерофотозйомки та інші наукові матеріали. Старе річище Альти бере початок північно-східніше Броварів, приблизно в межах сучасного с. Димитров і міського промислового вузла.
Дніпровське Лівобережжя було специфічною територією, яка стояла один на один із кочівницьким степом і захищала підступи до Києва з півдня та південного сходу. На цій ділянці Альта відігравала важливу роль водного рубежу на шляху кочівників до «Матері міст руських».
Одночасно прикордонні фортеці на згаданій водоймі могли слугувати захистом від сіверян, два великих угруповання яких склалися в межиріччі Десни і Ворскли в середині X ст.
Уважаємо, що приграничні бастіони на Альті з’явилися значно пізніше оборонної структури на Трубежі, приблизно в другій половині XI ст., коли половці розгромили біля цієї річки руське військо.
В Альтську фортифікаційну систему вписуються укріплення, які існували або могли існувати на місці сучасних Броварів та Требухова Броварського району, Дударкова, Борисполя, Іванкова і Любарців Бориспільського району, а та кож Харківців і Мазинок Переяслав- Хмельницького району Київщини. Стосовно Броварів маємо непрямі свідчення про наявність тут фортеці часів Київської Русі. Поселення того періоду знаходились на місці Требухова і Дударкова, про що повідомляв іще в 1896 році журнал «Киевская старина». «Владельцы Борисполя Даниловичи основали Требуховку и Дударов … на селищах Иваничи и Вольничи».
Городища XI — XIII століть виявлено на території м. Борисполя, поблизу сіл Іванків, Любарці та Харківці. Вони мають округлу форму, були оточені валом та ровом. На місці Харківців народні
перекази називають українське місто Живогляд.
Можливо, що названі вище тогочасні укріплені поселення були підпорядковані центру задніпровської території Київського князівства — місту Сакову.
Водночас відзначимо також те, що більшість мешканців руських сіл займалося землеробством, скотарством, промислами. Тієї пори селяни на Русі звалися смердами. Село не мало певної структури. Кожен селянський двір знаходився окремо від інших.
Природні умови Броварщини були сприятливі для розвитку скотарства. Заплави річок, луки та узлісся наші предки використовували як пасовиська. Обробіток землі був підсічним або вогневим: після вирубування та спалення лісу ділянка засівалася і використовувалась упродовж двох — чотирьох років, після чого її залишали і переходили до вивільненої від лісу іншої.
Важливу роль у житті селян відігравали рибальство та бортництво, а також полювання на диких тварин. Існували навіть окремі угіддя для ловів, які належали сільським громадам чи князям.
Широка мережа водойм на території Броварщини — озер, річок та боліт сприяла розвитку різних способів рибного промислу. Основним знаряддям для цього були сітки, від яких збереглися металеві та глиняні грузила. Рибу також ловили на гачки та блешні. Давнім способом риболовлі залишається лучіння.
Особливе значення в харчуванні і побуті населення того часу мав мед, який добували збиранням у дуплах дерев — бортях. Вони належали окремим власникам. Кожний ставив на борті свій знак.
Додаткові продукти харчування давало збиральництво. У лісах збирали гриби, ягоди, горіхи, дикі яблука та груші і
Основними типами поселень X В XIII сторіч були укріплені поселені» (гради) та села. Розкопку таких поселень біля Русанова у вересні 1992 року проводив науковий співробітник сектору археології управління культури Київської облдержадміністрації Олег Сєров. Було досліджено кілька господарських будівель. Встановлено, що площа цього села охоплювала понад п’ять гектарів. На ній знайдено знаряддя праці, побутові речі, прикраси та інші старожитності. Це, зокрема, велика кількість уламків посуду з орнаментацією, фраг-менти скляних браслетів, які прикрашали руки жінок, орнаментований кістяний гребінь, застібка для одягу, бронзовий дзвіночок, шиферне пряслице з написом. У великій кількості виявлено наконечники стріл. Знайдено також лезо ножа, ковані цвяхи, уламок коси-горбуші, майстерно вирізьблену фігурку для гри в шахи. Про торговельні зв’язки давніх українців із віддаленими країнами свідчить знайдений фрагмент східного браслета.
Знахідки оброблених металевим знаряддям кісток дають змогу стверджувати про наявність косторізного ремесла, а шлак — про плавлення металу із залізної руди.
Цьому промислу відводилося важливе місце в господарстві краю, оскільки Броварщина є досить багатою на болотну руду.
Отож, до сьогодні дійшли назви на взірець Руда, Рудня, Рудка тощо, які вказують на місце знаходження таких родовищ. Залізо виплавляли в сиродутних горнах. З нього ковалі потім виготовляли знаряддя праці (серпи, коси, сокири, наральники), зброю (мечі) тощо. Це були вироби високої якості з винятковим мистецьким оформленням.
Глиняний посуд виготовлявся на ручному крузі. З X—XI сторіч руські майстри почали виробляти полив’яний посуд. Про різноманітність орнаментації та кольорової гами посуду свідчать фрагменти гончарних виробів, знайдені під час розкопок руського поселення біля Русанова.
Великого розвою на Русі набуло житлове будівництво. Що ж стосується нашої місцевості, то тут не зареєстровано великих міст, а тому кам’яні будівлі на городищах відсутні. У сільських поселеннях найпростішими житлами були напівземлянки з двосхилим дахом і дерев’яними стінами, обмазаними глиною.
Такі споруди добре зберігали тепло. Будували також і наземні зрубні будівлі.
Серед матеріалів, із яких робили різноманітні речі, значний відсоток займала кістка. Із неї виготовляли ґудзики, руків’я ножів, ручки дзеркал тощо.
Однак найцікавішою у Русанові є знахідка свинцевого висла
(печатки) князя Володимира Мономаха.
Свого часу на Броварщині було знайдено дві вислі свинцеві печатки доби Київської Русі. Це знак князя Всеволода Андрія Ярославовича, яка походить з Вигурівщини, та свинцеве висло з Погребів, що належало боярину Ратибору.
Усього на землях Русі археологи знайшли в ґрунті майже 2300 актових свинцевих відбитків, що походять із різних територій Руської держави. З них близько 1/3 відносять до періоду, який охоплює час із X — до першої третини XIII сторіччя. Більшість таких печаток належить до XI — початку XII сторіччя. Вони, до речі, характерні лише для до монгольського періоду. Усі пізніші знахідки походять тільки з Новгорода або Пскова.
Свинцеві висла використовувалися і в дохристиянські часи. На них зображувався знак одного з князів та його умовний портрет.
Із прийняттям християнства з’явилися й печатки митрополитів. Після 1113 року, коли великим київським князем став Володимир Мономах, система князівських і митрополичих знаків уніфікувалася: на перших — присутній напис (до цього їх робили, як староболгарською, так і грецькою мовами і патрональне зображення князя та Богоматері.
В останні два десятиліття XI сторіччя з’явилися ще дві великі групи печаток — новгородського протопроедра Євстафія і боярина Ратибора. На Ратиборових вислах уперше використана для напису старо-болгарська (церковносло-в’янська) мова. Цей високий сановник некнязівського походження був переяславським боярином, посадником князя Всеволода Ярославовича у Тму-таракані, воєводою Во-лодимира Всеволодовича, його послом до інших князів. Мав Ратибор і друге (церковне) ім’я — Климент. Воно читається на «погребівській печатці».
Знахідки таких пам’яток вказують на наявність тут органів суду та управління.
Як відомо, вузька смуга землі вздовж Десни і Дніпра належала Київському князівству, отже, не виключається, що поселення на місці сучасного села Погреби було передано князем Мономахом у володіння Ратибору, котрий прийшов до Києва разом із князем із Переяслава в 1113 році.
Становлення і розвиток вотчинної системи повинні були викликати до життя масу різних документів, що надавали право на користування землею. Ці документи скріплювали відповідними свинцевими вислами.
Те, що поблизу сучасних Погребів знаходилося поселення часів Київської Русі, підтверджує археологічний матеріал, знайдений на його теренах у 1979 році — уламки орнаментованої кераміки, фрагмент скляного браслета тощо.
У Броварському краєзнавчому музеї експонується фотографія свинцевого Ратиборового висла — рідкісної і цікавої знахідки з Погребів.
Український «град» існував і там, де пізніше з’явилося село Семполки. Це городище, яке нині зникло, декілька разів згадується в документальних джерелах XIX століття. Так, у церковному збірнику «Черниговские Єпархиальньїе Известия» у 1863 році повідомлялося про Семиполківську церкву. «Храм Святой Троицьі стоит посреди древнего укрепления» (так само було і в с. Світильня, де посеред руського городища в XIX сто-літті стояла церква Святого Михайла).
Цікавий фольклорний матеріал зібрано свого часу в селі Рожівці. Розповідають, ніби в урочищі Царів Яр (Царів Став, Царівське) знаходили залишки давніх кораблів (запис 1930 року). У документальних джерелах 1863 року сказано: «В 3-х верстах от Рожевки к северу в бору гора Клоп-Городок — зто и єсть Десенский Городок, которьій принадлежал Переяславскому княжеству». Про Десенський Городок, чи Городець, говориться в руських літописах. У 1026 році тут, на Десні, було укладено мир між князями Ярославом та Мстиславом: «И разделиста по Днепро Руськую землю; Ярослав прия сю сторону, а Мьстислав ону. И начаста жити мирно в братолюбьстве, и уста усобица и мятежь, и бьість тишина велика в зем- ли».
Невідомо на часі, де знаходився городок на Десні. Ряд авторитетних істориків та археологів стверджують, що він знаходився поблизу Вигурівщини, так само не ясне і місцезнаходження українського поселення Родосинь, яке духовні джерела другої половини XIX.
Археологічні дослідження та письмові джерела підтверджують, що Київська Русь-Україна IX—XII століть була однією з найбільш розвинутих країн Європи. Головним заняттям її мешканців було землеробство, динамічно розвивалися ремесла та торгівля. Перша українська держава мала тісні і різноманітні зв’язки з багатьма країнами світу. Відомі і невідомі вітчизняні митці створили чимало справжніх витворів мистецтва, які увійшли до скарбниці світової, культури.
Перша українська держава — Київська Русь — відіграла в європейській історії і роль форпосту, який знаходився на передньому краї боротьби з кочівниками щит, об який розбивалися багато численні навали кочівників степу — печенігів, половців, тюрків, турпеїв.
У XII—XIII століттях Київська Русь-Україна пережила період феодальної роздробленості — на зміну єдиному, монолітному об’єднанню, створеному київськими князями, прийшли самостійні князівства, які згодом почали ділитись і самі.
Після нападу на неї монголо-татар розвиток її перервався. Від багатьох поселень — як сільських, так і міст та фортець — залишилися самі згарища. Було знищено безліч матеріальних та культурних цінностей нашого народу.
Значна частина території Броварського краю входила на той час до складу Остерського повіту Переяславського князівства. Незначна смуга землі понад Десною входила до Київського князівства. Земля між Десною і Трубежем була для Києва стратегічним районом. Тут знаходились оборонні лінії, що проходили цими річками. Складались вони із прикордонних фортець. Не виключається, що система таких «градів» була побудована і на річці Альті.
Населення нашого краю — плем’я сіверян з його неповторною і самобутньою історією. І дотепер живуть у мешканців сіл Броварщини перекази, легенди та пісні, пов’язані із сіверянами та Київською Руссю.