В одному переказі-притчі розповідається про жорстокість шляхтича і його смерть:
"їхав якось польський пан з Літок, у вовчий час, у місяць лютий. їхав кіньми, в
кожухах з жінкою і малою дитиною. І напали на них вовки серед лісу. Втікали, але
вовки, от-от доженуть. 1 тоді викинув пан вовкам дитину. Та вовки дитину, жінку
і коней не зачепили, а ще з більшою люттю накинулись на пана і розірвали його".
Така легенда про смерть шляхтича і вовче лицарство. Вона може бути схожа на
правду, адже середньовіччя було жорстоким, дитяче життя тоді зовсім не
цінувалося. Дитина, очевидно, була від жінки-русинки, і шляхтич міг не жаліти
чужої крові. А вовче благородство теж відоме, бо вовки тільки в крайньому разі
кидаються на людей.
Не всі плосківські землі належали церкві. Частина їх була у власності родини
київських сотників Гудимів-Левковичш, які ведуть початки свого дворянства з 1685
р. Засновник роду Петро Левкович мав у цих краях хутір Рудню Левківську.
Можливо, не Рудковий хутір, згадуваний у польській люстрації 1636 р. А вже в
1760 — 1762 pp. була у сотника Михайла Гудими у Плоскому винокурня, яка мала 6
котлів і давала 1200 відер горілки на рік.