До нас, на Броварщину

Над Старицею-рікою

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:51:01 +0000

Над Старицею-рікою

Письмові джерела засвідчують двоваріантпе давнє заселення Требухова в урочищах Горочани й Іваничі.

Річка Стариця — це забута мала требухівська річка, що витікала з урочища Трепетник, текла через озеро Горочани і болото Маковій повз Сотницький хутір і впадала в річку Рудку- Красилівку. Річка Красилівка і зараз у нижній течії має назву Стариця. Стариця, стара річка, річка старого часу.

Новостворена слобода не успадкувала назви від давніх урочищ-поселень, а дістала третю назву — Трибухов. Це не відповідає усталеним традиціям, хіба що існувало ще й третє урочище — Требухов, від особистого імені Треба. Відоме й четверте урочище-поселения — Вольниця.

До початку 17 ст. ці землі належали княжицьким власникам і київським монастирям. У 1634 р. Данилович, родовитий руський шляхтич, володар Борисполя і Одеського замку на Волині, засновує тут поселення.'¹ На місці спаленого в давнину села Вольниця стояло дві хати і два городи. Це відродження Требухова в середні віки. Важко знайти достеменні витоки Требухова, але зрозуміло, що виник він значно раніше 17 ст. Адже й сусіднє сусло Дударків, яке теж належало до Остерського повіту, відоме за письмовими джерелами від 1615 р. ("Грицько з Дударкова"). '

Заснування Требухова можна реконструювати лише за численними місцевими переказами. Один із них називає тут хутір Трсбип, де жив перший поселенець, а броварський краєзнавець Дмитро Гамалій стверджує, що на місці села було місто Трсбип.¹'

В основі назви села корінь "треба", слово, що означає місце або обряд релігійного язичницького культу. Про це смутно згадується в деяких місцевих переказах: "Там водились олені. Один мисливець попав у требуха. Звідси й назва місця — Требухи." В іншому переказі згадується "бійня кочівників", яка була тут, і церква з півмісяцем замість хреста, збудована "якимосі. татарином". Язичницьку основу має і переказ про перемогу якогось требухівського борця над заїжджим. Ці переказі і засвідчують сліди язичницького скіфського культу.

Культ скіфського оленя, "бійня"-капигце, мисливці-жерці, які за требухою жертовного оленя віщують майбутнє, язичницька церква з півмісяцем, яка провалилася під землю, і стало там озеро Горочани. Найбільш легендарне місце в Требухові — це Горочани. Точний опис урочища Горочани подається в давньому переказі: "Було поле, посеред поля — озеро, а на ньому острів. Там поселився чоловік, і звали його Требушок."

За іншим переказом, тут був церковний град Чан. Ця гіпотеза про церковне поселення в Градчанах-Горочанах ставить село в один ряд із сусідніми монастирськими поселеннями часів Київської Русі — Красилівкою, Броварями. Можна здогадуватися, що це було володіння Михайлівського золотоверхого монастиря, який у післятатарські часи повернув собі свої колишні володіння.

Можна також однозначно стверджувати, що в урочищі Горочани стояло давньоруське поселення. Слово "Горочани" може означати "град" — тут простежується схожість із чеськими Градчанами, або ж назву дерев'яних веж — городниць, горочан.

В одному з переказів стверджується, що село виникло на місці старого спаленого поселення Вольниця (Горочани), де і досі трапляється стара цегла, численне череп'я (розкопки в Горочанах велися в 1957 р.). Цей град в урочищі Горочани міг мати назву Вольниця. Урочище Вольниця є і в Русаиові. Чи нема тут зв'язку з кияжицько-русанівськими Солов'ями?

У переказі, записаному від Євдокії Дідусь, розповідається: "Був землетрус і наплив піску і мулу, який знищив город Чан. Після землетрусу жив в Києві король, і держав в тюрмі 6 чоловік. А ключником був Треба, який і випустив їх. Забрались вони в глухе місце, що лісом поросло, і там оселились. Коли король помер, то забрали вони з Києва і свої сім'ї. До них стали прибувать люди і поставили маленьку церкву. Прізвища гіершопоселенців були: Хромець, Шуляк, Кривенко, Корнійко, Мельниченко, Дідусь і Треба. Найстарішим серед них був Дідусь".

Давня родова легенда. Достовірність її дуже висока. Вона свідчить про післятатарське заселення Требухова. Слово "ключник" давньоруське, але київським ключником був і Станіслав Вигура, засновник Вигурівіцини.

Глухі болотно-лісові землі були броварським "сибіром", куди втікали люди на вільні землі, це була Вольниця. Схожа схема переказу про болото Глухове. "За селом на Гаях є болото Глухове.

Там колись було багато риби і птиці. Ніхто туди ніколи не добирався, тварини жили там глухо. Тому і болото ґлухове. Біля нього і оселився чоловік Сергій Глуховс.ький."

Датування переказів складне. У купчій від 1508 р. на землі півкнязівські значних поселень між княжицькими і русанів- ськими землями не згадується. Згадується лише річка Черниця.⁷Можливо, то давніша назва Стариці, бо "навколо церковного града Горочан монастир був"." Сама назва Стариця свідчить про те, що це річка давно минулих часів.

Дмитро Гамалій вважав, що з 1508 р. володіння належали Михайлівському монастирю, пізніше Вишневецьким і Аксакам."

Мабуть, 1508 р. — час поселення в урочищі Іваничі. Зараз такого топоніма на території села вже немає, зате збереглися схожі з ним місцеві прізвища Іваненко, Іваницький. Після розорення Києва татарами Менглі-Гірея в 1482 р. литовці звезли до Києва на відбудову замку до 20 тисяч людей. Очевидно, це й був час ключника Треби. Серед втікачів і Іван, засновник Іваничів, і Сергій Глуховс.ький, і ключник Треба. Втікачі могли бути родом із-за Дніпра, з білоруських земель. Форма назви села Іваничі схожа на задніпровську традицію (Літковичі). Ще й донині село Требухів виділяється специфічним своїм діалектом: "кунь", "вул", "пул"… — це ознаки поліського північноукраїнського діалекту.

Селились тут на монастирських землях, ставали монастирськими людьми. Монастирські люди займалися, як і скрізь у ті часи в нашому краї, лісовим промислом. Назва сільського кутка Дьогтярина є свідченням про цей промисел в урочищі, де росли березові ліси. Монастирські промисли були тут досить значними, бо Требухів стає одним із найбільших сіл. До монастирських людей підселяються і козаки з хутора бориспільського сотника. Село стає монастирсько-козацьким.

Як монастирське, село не брало активної участі в козацьких війнах. Не було воно залежним ні від Вишневенького, ні від Аксака. Частково належало до борис.пільських володінь Даниловича. В ці часи і сформувалися давні требухівські роди — Оксюти, Бабичі, Грінченки, Калепченки, Соми, Осначі, Криськи, Харченки, Овдієнки, Борисенки, Нестеренки, Кривенки, Корпїйки, Шуляки, Білоуси, Куці. Монастирські майстрові люди, заможні виборні козаки, козаки-підпомічники, голодна голота. Так, козак Глущенко, потомок Сергія Глуховського, згадуєтсья в скарзі до гетьмана Данила Апостола.

Монастирські селяни трсбухівської вотчини платили хлібний податок за землю, за пасовиська, за вінчання в церкві, за переїзд через монастирські річки, за помол у млині. А ще платили подушну подать і подать державі па утримання війська. Та загалом монастирські повинності не були дуже обтяжливі, і село росло й розвивалось. У 1737 р. тут було 77 монастирських дворів і 20 козацьких, 799 душ населення.¹"

Требухівці брали участь у гайдамацькому русі. У 1747 р. польська військова комісія допитувала требухівця Никоненкл. Під час, допиту гайдамака помер."

У 1784 р. в Требухові вже налічувалось 185 хат, було 44 козацькі двори.'² Напевне, козаки і монастирські люди жили в селі окремо, своїми кутками.

У 1858 р. тут 371 двір,¹¹ а в 1897 р. – 672 двори і 3417 душ населення.^1,1 За кількістю населення Требухів поступався лише Броварям, Гоголеву і Димерці.

Требухів має давні і сильні традиції — язичницькі, церковні, освітні. Ще недавно селяни Требухова святкували якесь язичницьке свято Праву середу, ходили до лісу і робили з березових гілок снопик. Права середа — це Рахманський Великдень, коли шкаралупу яєць пускають за водою і вона допливає до людей-рахманів, які живуть за морем. У селі за давнім звичаєм під Новий рік водили традиційну козу.

Церкви в Требухові зводилися кілька разів. Спершу легендарна давньоруська церква, пізніше — церква, збудована Требою. У документах бориспільського магістрату від лютого 1662 р. згадується требухівський священик Симеон. Це означає, що козацька церква була тут раніше 1662 р. Л в 1714 p., як свідчать письмові джерела, збудовано церкву св. Трійці, перебудовану в 1851 р. і 1869 р. (добудовано дзвіницю).^1,1 За переказом, па ній було встановлено золотий хрест із старої горочанської церкви, яка затонула в озері.

Від 1898 р. в селі відома Покровська церква.^и; Зміна назви церкви не випадкова. Відповідно до церковної реформи знищуються українські козацькі церкви, запроваджуються церкви московського обряду. Сучасна красива дерев'яна церква побудована в 1905 -1911 pp. За архітектурою це традиційна козацька церква. Хрест із малої Троїцької церкви перенесли тоді на нову ГІокровську церкву. Ця церква пережила всі лихоліття радянського часу, при ній вівся давній літопис, який пропав під час війни. Аж у 30-их pp. знаменитий хрест зняли з церкви комсомольці і євреї.

У Требухові ще в 1874 р. відкрито одну з перших у районі земських шкіл — Требухівське сільське початкове народне училище. Перші вчителі — Курсансвич, Нестеровська, Буяло. У 1931 р. тут був перший випуск семирічки, а в 1936 р. – десятирічки. У 1929 р. тут навчалося 309 учнів, у 1940 р. – 720, а в 1963 р. – 1000 учнів.

Напередодні революції село жило небагато, але селянські господарства мали рівномірні достатки. На один двір припадало по дві десятини землі. Найбільшим землевласником був місцевий священик Галаган. Він мав 70 десятин, але то були землі не особисті, а церковні. Землі не вистачало, і требухівці йшли в Таврію, до німців-колоністів на заробітки.

Навесні 1920 р. селяни "виставили фронт", виступили проти радянської влади. В обороні села взяло участь близько 300 селян, озброєних вилами, обрізами. У відповіді) село обстріляли з гармат, атакували кіннотою, спалили. Кажуть, що загинув кожний десятий житель села.

У Требухові народився Микола Галаган. Він походив із згадуваної вже (знаменитої!) родини Ґалаґанів палкий прихильник української революції, діяч УНР, який після поразки петлюрівських військ змушений був емігрувати за кордон. Там вій не припиняв активної національної діяльності, якій віддав усе життя.

У 1930 р. у Требухові постає перший колгосп "Геть межі", до якого увійшли 9 господарств. Та зібрати врожай колгосп не зміг. Не обмолотилися навіть у листопаді, і врожай згнив у скиртах. Газета "Пролетарська правда" писала, що голова сільради, він же і секретар парторганізації, Кривенко захищає куркулів. Захищає тим, що хлібозаготівлю в 5690 пудів голова розподілив не на 70 куркульських господарств, а на 217.

Восени 1941 р., прикриваючи Бориспільську дорогу, тут стояв в обороні на Рудці харківський партизанський загін. Та хіба могли затримати 90 партизанів 4 німецькі дивізії? Половина тих харків'ян загинули і поховані в братській могилі в центрі села. У роки німецької окупації з села на роботи до Німеччини було вивезено 330 чоловік, 23 з них загинули. З 916 требухівців призову 1941 р. з війни не повернулися більше 400. Загинули майже всі хлопці — випускники Требухівсько'і школи 1939 1941 рр.

Восени 1943 р. Требухів опинився в центрі подій битви за Дніпро. У селі знаходився штаб Воронезького фронту. Саме під час перебування його в Требухові Воронезький фронт було перейменовано в Перший Український. Тут перебували Хрущов, Ватутіп, Жуков. 111 таб користувався гоголівським польовим аеродромом. Тут розміщалися і штаби 38-ої армії та 3-ої танкової армії генералів Москаленка і Рибалка. Як бачимо, Требухів якийсь час був такою собі військовою столицею, де розроблялися плани визволення Києва, звідки був прямий зв'язок з Москвою.

У післявоєнні роки Требухів прославився своїми садами. Фрукти вагонами відправляли в Росію. У 1963 р. в селі було 400 гектарів садів, великий плодорозсадник, вирощували 100 сортів плодових дерев. Тривалий час цим садовим господарством завідував високий професіонал і водночас ентузіаст садівництва В.Н.- Рогач. З 1959 р. требухівс.ький колгосп "Жовтень" стає дослідно-показовим господарством району. Його відвідують численні іноземні делегації.

У 1968 р. в Требухові жило 7200 чоловік. Сьогоднішній Требухів – родове гніздо над озерцем Шелухою поета Миколи Сома.

Трибухів, Требин, город Чан, Вольниця, Іваничі, Горочани! Де початки Требухова?

Травень

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:49:49 +0000

Травень

На лівому березі Трубежа, поруч із лісом, ідо має традиційну вже назву Гаї, на південь від Русанова розташувалося невелике село Перше Травня. Це колиш ній русанівський колгосп імені Першого Травня.

Місцеві жителі називають його більш приємно і зовсім не заідеологізовано Травень, бо в травні на тутешніх лугах буяє оксамитове різнотрав'я.

Травень розкидав свої хати і горо/ці на березі трубізької заплави біля заплавної річечки Коліно і лісової В'юнки.

Серед болотистої місцевості трапляються невеликі підвищення, покриті листяним лісом Маркуцина, Різникова, Івашкова гори, Масієнків гай. Болота Оврамівське, Курінька, Бурносове.

Поруч із селом-хугором Травнем урочище Двірець два насипи, два. ліски. За переказом, у глибоку давнину гам були переправа і брід через Сагу й Трубіж. Древній брід був тут ще недавно, в сорокових роках нашого століття. На цей брід і відходили паші війська 1941 р.

У столипінську реформу в урочищі Двірець стояло поселення з п'яти хат. Па старих картах показано туг винокурний завод і поселення під назвою Селище. Перед війною всіх, хто жив у Двірці, переселили в хутір Травень. Бо колективізація! Колгосп імені І іершого Травня організувався ще в 1928 р. Головою його був Федір Вірич.

У вересні 1941 р. в хаті лісника залишили пораненого командира зведеного загону моряків Дніпровської військової флотилії, того загону, який згадують і в Світильному, і в Гоголеві, і в Русанові. Відомо, що командиром загону був майор Добржинський, за свідченням місцевих жителів, родом із Кавказу. Ллє точно його ім'я не встановлено. Безіменні останки з матроських могил з околиць Травня переноховано в 1975 р. в братській могилі села Русанова.

Пізніше з оточеиців і жителів Травня та Русанова в травенських лісах було сформовано партизанський загін на чолі з командиром Рибісовим.

У післявоєнні роки па околиці села, в лісі, функціонував піонерський табір. Ліс підступає тут впритул до хутора.

Свиноїдська атлантида

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:48:23 +0000

Свиноїдська атлантида

Найдавніші письмові українські джерела про наш край, які дійшли до нас, описують події, пов'язані з селом Свиноїди. Це судові справи за володіння свиноїдськими землями між остерським боярином Семеном Рожи- новським і київськими монастирями.¹Цим документам більше 400 років, і написані вони тодішньою українською мовою. Зберігаються ці справи в інституті рукописів ПАНУ, інших державних архівах. Ще з 1569 р. Свиноїди відомі як цінне і давнє володіння Видубицького монастиря. А у 1576 р. Семен Рожиновський робить наїзд на спірні церковні землі, виправдовуючись тим, що не встановлено точних кордонів монастирських земель і його власних володінь.

У 1581 р. село належить монастирю Святої Софії, і в 1583 р. син Рожиновського Іван грабує володіння Софійського монастиря. У 1605 р. київський митрополит Потій скаржиться па захоплення церковних володінь у с. Свиноїди Юрієм Рожиновським.² Мова йде про церковні землі в урочищі Ховмиця над Десною. Близько 1615 р. свиноїдські землі переходять до Києво-Печерської лаври, а ще пізніше знову повертаються до володінь Видубицького монастиря. Але вічні суперечки за свиноїдські землі не було припинено. Земельні суперечки із свиноїдцями ведуть і в наступному столітті літківські міщани, а за ліси — димерські казенні люди.

Свиноїди – це єдине броварське село, яке колись лежало па правому березі Десни, хоч свиноїдські землі здавна були на обох берегах Десни. Те правобережне "старе село" стояло не на самому березі Десни, а в урочищі Орлівс.ьке-Дубовій, де в старовину росли "страшенні" дуби. Це була частина великої історичної річкової діброви-дубешні.

Традиційне заняття сільського населення в давнину — рибальство і розведення свиней. Свиней випасали в ближніх дібровах, на деснянських островах, часто годували рибою. Від того давнього промислу село і дістало свою назву — Свиноїди. Та ця давня назва-кличка села могла виникнути тільки за наявності поблизу поселення людей, які не їли свинини. Такі традиції характерні для східних степових народів, які м'ясо свині вважають нечистим.

Саме таким і могло бути сусіднє село Рожни, що належало князю Юрію Івантичу Половцю, який мав половецьку челядь. Про східне походження свідчать і родові рожпівські прізвища Мехед, Кабиш та інші.

Та й традиції скотарства були різні. На лівому заплавному березі, за переказами, випасали тільки велику рогату худобу. Це традиції степового скотарства. На правому березі сформувалася в давнину традиція лісового та лугового випасу свиней. Така відмінність промислу жителів Свиноїд стала характерною. Її і покладено в основу назви села.

Можна сказати, що маємо справу з найбільш давнім автохтонним слов'янським населенням, яке зберігало залишки можливо ще трипільської традиції господарювання.

І Це один із варіантів переказу про заснування села грунтується на належності цих земель до володінь "генерала Свиноєдова". Польські люстрації називають село Слобідкою Деснянською, в якій налічувалось 14 дворів.

За рум'янцевським переписом, у селі налічується 18 хат, 81 житель/' Селяни належали капітану Осину 'Ганському з родини київських полковників. Імовірно, що хтось із цієї дворянської військової родини і носив фольклорний титул "генерала Свиноєдова".

Про родину 'Ганських, "яким багато сіл і хуторів, земель подарував цар Петро", ходили легенди. Одну з них у 1862 р. опублікував у журналі "Основа" Митро Олсльковнч. Тут же вміщено і оповідь "Проскурка", записану в с. Калита від козака Федора Сгоренка Михайлом Александровичем. Це і є справжнє ім'я письменника Митра Олельковича. Пізніше, в часи кріпосного права, Свиноїди належать Антону 'Ганському.

Справжніми катастрофами-потопами були для села деснянські повені. Найбільша з них знаменита очаківська повінь 1845 р. на Десні і Дніпрі. Вода піднялася на сім метрів і зруйнувала Старе село. Вцілілі жителі переселились на лівий берег, де на найвищому місці овипоїдської гряди заснували нове село.

Катастрофічна повінь 1845 р. негативно позначилася на економічному розвитку майже всіх деснянських сіл. За переписом 1858 р., деснянські села за кількістю жителів значно поступаються землеробським сухопутним селам. У нових Свиноїдах налічувалось лише 40 дворів і 206 казенних селян.

Навіть населення Києва після тієї повені зменшилося з 50 тис. чоловік (1845 р.) до 42 тис. чоловік: (1850 р.). Та село все ж відродилося і перед революцією налічу?,ало майже 200 дворів. 'Ганські мали володіння і в Жердові. Саме туди найчастіше переселялись жителі Свиноїд. Цей процес відбувався і в радянські часи, коли на суходіл, у жердівську комуну переселилося багато свиноїдців.

У роки останньої війни через село проходила дорога на Лютізький плацдарм. Генерал Свобода згадує Свиноїди як місце переправи чехословацької бригади.

Село і зараз як на острові, тому жителів села називають жартома "японцями". Околиці села омивають заплавні річки — Красна Лука, Подомірна, Хмелиця. Сільські кутки — Вигін, Шлях, ГІісок, Подомірна. На схід від села урочища Горби, Хмелиця, Горохов'є, Броди, Пасіки, Великі і Малі Ольшани. На південь — Ведмедик, Осокорник. За Десною, де печище Старого села, — дуже давнє урочище Солов'ївка (ліс і річка), річка Кобилка.

Свиноїдське урочище Красна Лука, Подомірна, Ведмежий Борок, Кобилка, Свиноїдський Борок, поле і нива Ховмища Свиноїдські відомі як топоніми з письмових джерел ще 1645 р."

Характерними є й прізвища давніх свиноїдс.ьких родів: Батюк, Боровик, Лисенко, Макаренко, Пастушенко, Толочко, Хоменко.

Давність і стабільність топонімічних назв свідчить про існування поселень на свиноїдських землях у глибоку давнину. Атлантидою ж Свиноїди стали тому, що старі печища залиті деснянською водою, а нових Свиноїд чомусь немає навіть на топографічних картах, на яких позначено значно менші поселення. Ось гака вона, броварська Атлантида, стародавнє забуте село.

Саме таким і могло бути сусіднє село Рожни, що належало князю Юрію Івантичу Половцю, який мав половецьку челядь. Про східне походження свідчать і родові рожні вс.ькі прізвища Мехед, Кабіни та інші.

Та Й традиції скотарства були різні. На лівому заплавному березі, за переказами, випасали тільки велику рогату худобу. Де традиції степового скотарства. На правому березі сформувалася в давнину традиція лісового та лугового випасу свиней. Така ^відмінність промислу жителів Свиноїд стала характерною. Її і покладено в основу назви села.

Ще один із варіантів переказу про заснування села грунтується на належності цих земель до володінь "генерала Свиноєдова". Польські люстрації називають село Слобідкою Деснянською, в якій налічувалось 14 дворів.

За рум'янцевським переписом, у селі налічується 18 хат, 81 житель:¹ Селяни належали капі тану Осину 'Ганському з родини київських полковників. Імовірно, що хтось із цієї дворянської військової родини і носив фольклорний титул "генерала Свиноєдова".

Про родину 'Ганських, "яким багато сіл і хуторів, земель подарував цар Петро", ходили легенди. Одну з них у 1862 р. опублікував у журналі "Основа" Митро Олелькович. Тут же вміщено і оповідь "Проскурка", записану в с. Калита від козака Федора Огоренка Михайлом Ллександровичем. Де і є справжнє ім'я письменника Митра Олельковича. Пізніше, в часи кріпосного права, Свиноїди належать .Антону 'Ганському.

Справжніми катастрофами-потопами були для села деснянські повені. Найбільша з них знаменита очаківська повінь 1845 р. па Десні і Дніпрі. Вода піднялася па сім метрів і зруйнувала Старе село. Вцілілі жителі переселились на лівий берег, де на найвищому місці свиноїдсько'і гряди заснували нове, село.

Катастрофічна повінь 1845 р. негативно позначилася на економічному розвитку майже всіх деснянських сіл. За переписом 1858 p., деснянські села за кількістю жителів значно поступаються землеробським сухопутним селам. У нових Свиноїдах налічувалось лише 40 дворів і 206 казенних селян.

Навіть населення Києва після тієї повені зменшилося з 50 тис. чоловік (1845 р.) до 42 тис. чоловік (1850 p.). Та с.ело все ж відродилося і перед революцією налічувало майже 200 дворів. 'Ганські мали володіння і в Жердові. Саме чуди найчастіше переселялись жителі Свиноїд. Цей процес відбувався і в радянські часи, коли на суходіл, у жердівську комуну переселилося багато свиноїдців.

Свиноїдське урочище Красна Лука, Подомірна, Ведмежий Борок, Кобилка, Свиноїдський Борок, поле і нива Ховмища Свиноїдські відомі як топоніми з письмових джерел ще 1645 р.¹

Характерними є й прізвища давніх свиноїдських родів: Батюк, Боровик, Лисенко, Макаренко, Пастушенко, Толочко, Хоменко.

p style="margin-left:1.0pt;"p style="margin-left:1.0pt;"

Скибин хутір

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:47:15 +0000

Скибин хутір

Серед багатьох димерських хуторів першим був Скибин хутір. Вихідці з Димерки і заснували цей хутір більше 150 років тому. В околицях Димерки є болото Скибине. Люди кажуть, що там колись утопився чоловік на прізвище Скиба. Від цього поширеного димерс.ького прізвища і дістав назву хутір при дорозі. Ще в 14 ст. жив козацький сотник Скиба. (У Тетіївському районі є село Скибин- ці). Очевидно, Скиба переселився з тих країв ще в часи Юрія Половця.

Стратегічне будівництво першокласної трансєвропейської дороги від Балтики до Чорного моря активізувалося після поразки Російської імперії в Кримській війні. Будувалась дорога традиційно. Виймали чорний мул до глини, засипали сірою і червоною глиною. На глину клали бутове каміння, а по боках дороги — дубові плахи, щоб дорога не розсувалась. Дорогу, викладену бутовим камінням, місцеві жителі назвали "гарбузовою". Завершили будувати дорогу в 1861 р. Коли будувалось Санкт-Иетербурзьке шосе, серед грабарів був і димерчанин Скиба, який при будівництві мав сторожку і в ній жив.

Завершення будівництва дороги, скасування кріпосного права і смерть Тараса Шевченка – усі ці події відбулися в 1861 р. Труну з тілом поета вже везли обочиною цієї дороги, щоб не так трясло.

Після скасування кріпосного права біля Скибииої сторожки поселилось ще 7 родин, тут проживало вже 40 душ населення.

До революції поряд зі Скибином побудований клінкерний завод і з Броварів прокладено вузькоколійку. Після революції тут, як і скрізь, організовано колгосп — "Більшовик". Перед війною була навіть 4-класна школа, куди ходили вчитися діти з сусідньої Ка л и п і в ки.¹

У 1941 р. під Скибином були невеликі бої, за спогадами людей, вбито 12 німців і близько 50 наших бійців.

У братській могилі села поховано 19 воїнів, які вважаються невідомими. Два воїни поховані на сільському кладовищі. За даними Броварського райвійс.ьккомату, імена 6 загиблих воїнів відомі. У 1943 р. Скибин повністю спалили факельники, а вже

наступного 1944 р. на місці спаленого хутора почалося нове будівництво.

Будувалося перше в Україні зразкове село. Було розроблено архітектурний план відбудови села. Велике на той час будівництво соціалістичного села, як писали газети, ведеться в єдиному архітектурному ансамблі під наглядом архітекторів. Будували новий Скибин жителі навколишніх сіл. Кожне село зобов'язали збудувати одну-дві хати, хоч навколишні села були суцільними згарищами. Будували стандартні будинки. Фронтовики одержували будинки безкоштовно, інші за плату. Та будівництво велось повільно, матеріали розкрадались. Сьогодні з тих 20 показових будиночків, "хрущовських домиків" не зосталось жодного. Очевидно, ідея зразкового соціалістичного села належала Микиті Хрущову. Зразкове село в скибинському варіанті не вдалося. Уже пізніше побудували на Київщині зразкове село Ксаверівку, куди возили іноземні делегації.

Будівництво "хрущовських домиків" — новітнього варіанту вічної ідеї "потьомкінської деревні" — закінчилося безславно: будиночки швидко розвалились, а людей ще довго примушували виплачувати за них значні суми грошей.

У 1968 р. в Скибипому хуторі проживало вже 417 чоловік.²

У околицях хутора привертає увагу Випіепська дорога, що пролягла давно в напрямі Димерки, на Старий шлях, повз озерце Л узки. Випіепська дорога — залишок древньої дороги, що йшла* по вершинах, підвищених місцях від київських переправ. Можливо, це історичний напрям Басанської дороги, Бакаївського шляху. Серед інших топонімів — Половкове озеро, Зайцева долина, Кумині долини, Дюлюрків ліс.

Стоїть над безіменними скибииськими солдатськими могилами невеликий монумент 1941 — 1945 рр., але це справжній і живий слід історії 1941 р.

Сотницький хутір

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:46:09 +0000

Сотницький хутір

Наші невеликі села часто називають хуторами, бо вони таки були колись хуторами. Та офіційний їхній статує — село. Переможець — село однієї вулиці. Його назва походить від назви однойменного колгоспу. В радянські часи створювалася нова географія, давні назви сіл замінювались назвами колгоспів. Людей привчали до всіляких жовтнів, травнів, куйбишевих, леніних, Сталіних. Районні газети рябіли цими назвами, а не традиційними назвами сіл. Великі села зберегли свої вікові імена, а малі їх втратили.

У 1922 р. 8 сімей із Требухова переселилися в урочище Сотницьке, де виник висілок, а пізніше колгосп "Переможець".¹ Усі переселенці звільнялися від податків і заготівель різноманітної сільгосппродукції. І це був добрий стимул! Переселення відбулося після подій 1920 р., коли багато хат у Требухові було спалено.

Переселилися сім'ї Бабичів, Рогачів, Ковбасинських, Ганжів. У Требухові і раніше припадало до 5 душ на двір, землі не вистачало, і переселення було доречним. Пізніше дев'ять господарств із п'ятнадцяти створили сільськогосподарську артіль, яка мала 64 га землі і 10 коней.

Село виникло в урочищі понад берегом річечки Стариці, на горбку серед боліт Плави, Семенового, Пузирьового, Романового. У цьому місці в давнину стояв хутір сотника. Йому належали й навколишні землі над річкою. Тут була левада сотника, пізніше вигін, росли дуби, гай. Це був борис.иільський сотник, а не гоголівський, бо хоч Гоголів і розташований недалеко за болотистою долиною річки Рудки-Красилівки-Сгариці, але заселення требухівських земель, згідно з письмовими джерелами, велося власниками Борисполя. А сам Требухів належав до Бориспільської сотні. У документах бориспільського магістрату в лютому 1662 р. записано: "Бориспільський полковник Григорій Гаркуша забрав хутір у Требухові, що залишився після смерті Кирика, його жінки і синів, замовив упокой у отця Симеона, священика требуховського, на чотири душі умертвенних, забрав кириковський кгрунт".²

Сотницький хутір — це хутір сотника Гаркуші. Ім'я Кирика нам теж відоме. З 1616 р. княжицькі землі належать Кирику

Солтану із знатного старовинного роду. Близько 1662 р. він уже мав дорослих синів. Очевидно, смерть Кирикової родини пов'язана з обставинами московсько-української війни 1658 p., розоренням ІІІереметьєвим околиць Гоголева. Спочатку Сотницький хутір був Кириковим хутором. У тих же документах 1685 р. згадується вже Сотницький хутір біля гаю Клинець. Відбувається судовий розділ гаю між братами Корнієнками з Дударкова з виїздом на місце.

Ще в 1850 р. тут функціонують Требухівс.ька і Дударківська лісові дачі. У пізніші часи цей ліс було знищено. Він мав уже традиційну назву Гаї. Сьогодні лише поодинокі дуби серед поля над Рудкою нагадують про колишній ліс.

Назва Сотницького хутора зберігалася за селом ще в довоєнні і післявоєнні роки. Аж у часи Брежнєва її замінено назвою колгоспу — "Переможець". Так стали писати в документах і на топографічних картах. Навіть спомин про сотника комусь не давав спокою, от і стерли "націоналістичні", "хуторянські" назви з географічної карти.

Доля сотницького колгоспу досить незвичайна. Засновник нового хутора, пізніше голова колгоспу, Юхим Бабич у 1914 р. потрапив до німецького полону. Повернувся вже 1920 р. з дружиною-німкенею з наміром "зробити хутір". Забирав з собою майстрів — теслів, ковалів та інших. Зробив на хуторі січкарню, олійницю, млин, крупорушку, вітряк. Жінки їхали на хутір неохоче, говорили: "Нема церкви, не підемо."

Колгосп "Переможець" виник у 1928 р. У господарстві скрізь відчувався "німецький" порядок. Голова колгоспу був розумним і культурним господарем. Уже в 1939 р. колгосп досяг великих успіхів, став одним із передових у районі з вирощування високих урожаїв сільськогосподарських культур.

У 1939 р. колгосп бере участь у ВДНГ, а голова колгоспу Ю.Я. Бабич одержує золоту медаль і премію (мотоцикл) за вирощування високих врожаїв картоплі (180 ц/га) і полуниць.'¹У 1940 р. врожаї були ще вищі: зерна — 16 ц/га, картоплі — 210 ц/га, цукрових буряків – 362 ц/га, капусти — 612 ц/га, огірків – 180 ц/га, цибулі — 185 ц/га. Тут були найбільші в районі надої молока на корову — 2528 літрів/ Навіть на нинішній час це непогані результати. Але ці рекорди колгоспно- соціалістичної економіки у 2- 3 рази нижчі від європейських стандартів.

Та найбільш вражаючими були доходи колгоспників, якщо дані про не правдиві. Сім'я Бабичів одержала на трудодні 2,7 тонни зерна, 4,8 тонни картоплі, 3884 крб. Фантастично!

Після війни тут теж вирощують високі колгоспні врожаї. Так, у 1948 р. картоплі зібрали по 225 ц/га.

Перед війною в Сотницькому хуторі було більше ЗО дворів. У 1943 р. село опинилося в центрі бойових дій і було спалене. Залишилось лише 3 хати. Юхима Бабича розстріляли німцями. На відбудову села пішли залишки навколишніх дубових лісів. В останні роки Сотницький-Переможець стає новим селом. Сюди проведено асфальтову дорогу, газ. На його околиці виростає нове дачне селище, яке за кількістю будинків уже перегнало старе село. Сьогоднішнє Сотницьке вже не славиться високими врожаями, постаріли колишні трударі.

Стоїть під броварським небом маленьке дачно-хутірське село, як і Скибин, Бервиці, Фрунзівка, як тисячі маленьких сіл на українській землі.

Світло городища

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:45:09 +0000

Світло городища

Найстаріше історичне село трубізького регіону і всього "князівства Бровар" — Світильне. Це сторожова кріпос.ть на рубежі, сіверська столиця на березі Трубежа. Місцева приказка говорить: "Світильново, Заворичі, Бервиці, Мокрець — і світу кінець". Так виражалась єдність броварської етнічної території. Уже там, за Трубежем, починались густі і величезні болотисті басансько-остерські нетрі.

Очевидно, Світильне було засноване ще Київським князем Володимиром Великим серед градів на Трубежі, про що сповіщають літописні джерела. Стратегічне розташування Світильного було важливим, і 988 року року тут було побудовано велике городище.

Є варіанти назви села — Світильне, Світильня, Світильново. З переказу відомо, що тут був хутірець над Трубежем, кругом плавні, і на горі ставили ліхтарі, щоб було видно, куди їхать. Тут же ходив паром, і ліхтарі стояли на обох берегах.

Це древній сіверський маяк, що називався таким же давнім українським словом — світило. З огляду ж на те, що світильнів- с.ька гора стоїть на березі величезного болота Трубайла, є якась доцільність у світловій сигнальній системі.

Назва села Світильне споріднена і з назвою броварського озера-болота Світловщини. У селі зберігся до наших часів древній і екзотичний вид риболовлі: лучіння риби остю вночі при вогнях. Місцеві жителі кажуть: "Пішов на посвіт".

Можливо, обидві версії складають першооснову утворення назви села, але закріпилась ця назва з будівництвом городища і сторенням світлової системи сповіщення вогнем про небезпеку ворожих степових нападів. За переказом, на трубізькому березі стояли світила, про наближення ворога попереджав сигнальний вогонь, вогняна сигнальна естафета — "пустити червоного півня". Ця версія стикується з походженням назви річки Трубіж-Рубіж. Старі люди розповідали, що степові орди від Переяслава йшли долиною Трубежа. У туман використовували іншу звукову систему — трембіти спрямованого звуку.

Світильнівс.ька система — дотатарська. Козаки використовували схожі інженерні споруди — сигнальні вишки, де

заготовляли стоги сухого очерету, що дає яскраве світло-вогонь. У сусідній Ядлівці на могилі стояв козак з віхою, яка при появі татар опускалась. Щось аналогічне було і в Плоскому.

У козацькі часи татарська небезпека в нашому краї не була такою вже раптовою. Уся ця система належить до часів Чернігівсько-Переяславського князівства, а можливо й до ранішого часу.

Світильнівське городище було засновано на відносно високому березі, який місцеві жителі називають ще Горою. Саме слово "городище" означає поселення на горі, а град загороджене, укріплене місце.

Переказ засвідчує, що світильнівська гора має штучне походження. Можливо, спочатку тут був давній курган. Є переказ про те, що гора насипана шапками, переказ про закопану "золоту шапку".

Так насипали свої кургани скіфи.

Отже, спочатку було поселення з первісною назвою Гора, а потім Городище. На користь першої назви свідчать назви двох Горових хуторів у Жердові і Плоскому, урочище Горині лози тощо.

Ймовірно, ці назви побутували довгий час поряд – городище Світильне та посад Горовий.

І сьогодні окрасою села та предметом гордості Світильного є древнє городище, яке прекрасно збереглося в центрі села. Кількаметрові земляні вали, сліди древнього рову, що заповнювався водою. Посеред городища стояла церква. Напевно, церква в середині городища була ще одним внутрішнім укріпленням. Таку ж роль відігравала й Десятинна церква в Києві. Городище мало одні красиві дубові ворота і криницю. За своїми розмірами воно належить до найбільших давніх княжих городищ України — складна інженерна споруда. Глину для міцності його валів возили з урочища Постовитового. Поверх оборонного частоколу складали товсті колоди, які при обороні скидали на осаджуючих. Стріляли з лучків і лили гарячий окріп. Але, крім града-кремля, існувало ще й велике сіверське поселення в посаді зі своєю системою укріплень, що йшла по лінії природніх озер і штучних ровів. Культурний шар землі в посаді сягає двох метрів. Величезне сіверське поселення існувало тут сотні років.

У козацькі часи городище використовувалося як козацька кріпость, але поселення це було вже хутірського типу. Історія світильнівського граду відбулась значно раніше.

У посаді довкола гори місцеві жителі возили возами людські кості. Поховання були сімейні, по 5—6 чоловік, дитячі й дорослі, без домовин, загорнуті в якісь тканини. Це сліди якоїсь катастрофи, можливо середньовічного мору в післятатарські часи, судячи з нетрадиційності поховання в середині культурного шару. Чи то сліди якоїсь із татарських навал?

Очевидно, ця катастрофа і перервала розвиток Світильного. Забули тоді люди свої святині — легенди, пісні, казки. Хоч люди тут жили здавна, про що свідчать знайдені в цих місцях кам'яні сокири і інші предмети давнього часу, але язичницькі перекази не збереглися. До нас дійшов лише переказ про церкву з людьми, які провалились крізь землю в урочищі Постови- товому, і аналогічний переказ про якусь царицю, яка закляла поселення і затопила його в трясовині в Западній долині.

Перша письмова згадка про Світильне відома від 1362 р. Коли всі землі від Десни до Трубежа, від Рожнів до Світильного переходять у- власність князя Юрія Івановича Половця.¹ Після татарської навали не пройшло і ста років, як Світильне піднялося з руїн. Місцеве населення врятувалося в трубізьких болотах і лісах.

Згадується Світильне і наступного після другої татарської навали Менглі-Гірея 1483 р. Невмируще село.²

Світильне у середньовічні часи стояло при торговій дорозі з Києва на Басань. У Світильному була переправа через Трубіж, ходив паром, там і сьогодні сільська вулиця називається Перевіз. Цій вулиці щонайменше 500 років. Далі давня дорога йшла за Трубіж, лісовою дорогою понад річечкою Басанкою, до Басані, Ярославки і далі старим торговим шляхом. Цією дорогою не раз ішли княжі дружини на Ніжин і Всеволож.

Із зростанням Гоголева важливою стає нова військово- транспортна дорога через Нову Басань і Новий Биков на Прилуки. Але це вже у козацькі часи, часи польської колонізації Сіверщини.

У 1596 р. володар Жукина робить наїзд на Світильне, в "землях Рожиновських над Трубежем". Справа розглядається в королівському суді. А 1624 р. вже люди Рожиновського нападають на двір королівського секретаря Язловецького в Рожнах і забирають майно в Світильне.

Польські хроніки 1622 р. згадують городище Світильне в Остерських землях. Світильне, як і Бобрик та Рудня, належить Степану Аксаку/ Всі ці села мають переважно козацьке населення.

Переписні книги 1666 р. показують у селі невелике поселення – тут було 17 дворів "пашенних людей". Козацькі двори не реєструвались, війтом села названо Трошку Федоріва. Серед інших прізвищ — Горбач, Колісниченко, Мііценко, Онтипенко, Овчаренко, Литвин/

У пізніші часи в селі за традицією так і існували дві громади — сільська і козацька. Козацька громада мала свого старосту, свої хлібні магазини-склади, по-місцевому гамазеї.

А в ще давніші часи, як і мало бути в ранньосередньовічному місті, тут діяли ремісничі цехи.

У переказі розповідається: "Не було товариств, а були цехи з отаманами. В отамана був сундук з грошима. Був молодий (до 40 років) і старий цех. В храм варили мед і продавали на вигонах. Похорон робив цех".⁵

За гетьманування Івана Мазепи світильнівські козаки брали участь у Полтавській битві на боці російського царя. За виявлену відвагу дворянське звання було присвоєно козаку Бартошу.

Колишні козацькі землі Світильного гетьман Скоропадський передає в 1713 р. у володіння київському полковнику Антону Танському. Управління київського полку того часу перебувало в Козельці. У 1784 році Світильне налічує 157 хат, з яких 97 козацьких, тут проживає 580 душ. Кріпаки 1 землі належать бунчуковому товаришу Антону Александровичу, який мав свій маєток і землі ще і в Калиті, через що його світильнівські землі і називають Калитенщина.

У подальші часи в результаті переділу земель у селі з'являються численні малі пани-дворяни — Денисов, Гуляницький, Бартош, Білецький, Танські, Барановські, Мацько. Від імені Марії Барановської виникла назва урочища Маніна долина. Почалася численна єврейська торгівля.

У кінці 19 ст. на кошти Чернігівського земства відомий російський інженер Жилинський проводить осушення трубізької заплави для покращення сінокосів. Вручну копались кілометрові канави, щоб не порушувати природного стоку води. Жилинський був відомим інженером-меліоратором з осушення Полісся і боліт Барабинського степу в Сибіру.

У післявоєнні роки, в п'ятирічку хімізації і меліорації, екскаватори прорили в заплаві річки канал, знищивши природне русло.

У радянські часи село опинилось осторонь основних доріг.

Жителі села в годину лихоліть ховались в болотах і лісах за Трубежем, де діяли загони отамана Ромашки в революцію і радянські партизани О. Кривця в роки війни. Тут, у старовинному городищі, стояв німецький гарнізон, а в древніх валах німці поробили доти, звідки контролювали і обстрілювали всю партизанську округу.¹¹

А ще тут працювало торфпідприємство. Але трубежанський сірий торф — молодий і за якістю поступається рожнівс.ькому. Жителі села до останнього часу берегли традиції ткацтва місцевих килимів-гобеленів, доріжок, накидок, скатертин.

Із Світильнівського городища відкривається неповторний краєвид на долину Трубежа. За болотом Трубайлом, за десяток кілометрів, на іншому березі — обриси Бервиці, сині далі басанс.ьких лісів. Болото-озеро тягнеться аж до Заворич, на берегах його осіли ще в давнину Бобрик, Світильне, Заворичі, Мокрець, Бервиці, Кулаженці.

На болоті кілька островів, що не затоплюються водою: Бондарів острів в урочищі Шаламовому, Калюпин острів. Зеленою стіною стоїть ліс на острові. Це найбільший трубізький острів з лісовими урочищами Леськове, Кривий Ріг, Ревине — залишками тих лісів, що ще донедавна покривали околиці Світильного. У старовину ці місця славились єзями і єзовищами, осетровими луками, бобровими гонами і землею бортною. Під Городищем води Трубежа, а за ними — піщано-соснові береги Шумаківки. Особливо красиве Світильне навесні, коли води Трубежа розливаються по широкій заплаві. Стоїш на історичній горі, на древньому городищі, а перед твоїм зором зливається в одне простір і ліс, історія і краса.

Серед інших місцевих урочищ — Барановське, Голівське, Стило, Постовитове, Криниця, Калитенщина, Рудка, Устинова долина, Попів окіп, Березове.

Сільські кутки — Перевіз, Абіссінія, Петрівка, Шульгівка, Озерне, Бережне, Громівка, Оленівка.

Родові прізвища — ІГроценко, Дяченко, Шульга, Щербак, Гладкий, Обіух, Нестеренко, Левченко, Магдич, Гришко, Корсун.

Яке життя тут кипіло сотні років! Які пристрасті вирували! Пісенна козацька Україна! Повільно порожніють її села коло давніх городищ.

Та не гасне наша надія, і не погасне світло цього городища.

Біля Любима і Великого Дугу

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:44:12 +0000

Біля Любима і Великого Дугу

Першим жителем Соболівки народний переказ називає рибалку Соболя, який оселився на березі річки Любич, у заплаві Десни.

Броварщина — давній рибальський край. Колись тут було море риби, а зараз уже немає. Соболівські околиці були багаті на рибні озера і річки. Ще в 1831 р. О. Шафонський писав, що Дніпро і Десна за рибними запасами не поступаються Волзі й Уралу, "а навесні й осетра доволі!"¹Час, коли жив легендарний Соболь, точно встановити неможливо, але це ім'я свідчить про його с.іверське походження. Соболь — досить поширена в районі власна назва — дід Соболь з Пухівки, гоголівський сотник Соболь, урочище Соболева гора, димерська вулиця Соболівка. Серед Київських жителів 20-х рр. 17 ст. згадується Спиридон Соболь — слуга митрополита Петра Могили, відомий друкар Печерс.ької лаври. У ті часи Соболівка належала до лаврських земель.²

Рід Соболівс.ьких — козацька старшина, сотники гоголівські, дворяни калитянські — досить поширений. Це автохтонний, козацький, без польських коренів рід, що засвідчує його походження від вихідців із Соболівки. Як і у випадку з Бориспільцем-Зозулею, козака-язичника Вороб'я при хрещенні було названо Соболівським.

Перепис 1666 р. називає в Соболівці двір Кирила Рибченка. Це підтверджує рибальську версію походження села. У польських люстраціях Соболівка не згадується. У судових документах 1624 р. є згадка про Соболеву Руду, але ідентифікація цієї назви неоднозначна. Та вже за російським переписом 1666 р. Соболівка числиться як середнє поселення того часу. До сплати податку тут було записано 5 дворів. Той же Кирилко Рибченко та його підсусідки — Єрмечко Степанов, Васько Сремеїв, Філонко Філков, Васько Савин Москаленко, Степан Омелянов — син Воробенко. З цього видно, що соболівський рід Воробей веде свій родовід номінально від 1666 р. Безперечно, витоки Соболівки давніші за 1666 р., і логічно, що Соболівка має бути ровесницею Літок, Літочок.

Якби то була тільки дизентерія! На висоту руки на деревах у селі не залишилось жодного листочка! Розсекречені й оприлюднені документи переконливо свідчать, що голод було організовано штучно. Та комуністи і зараз не хочуть читати такі документи, вірять самі своїй брехні. Скільки ж можна?!

У голодомор загинуло 86 соболівців. Це слабші. Решта пухли, голодували, але вижили. Та той страшний голод залишив слід на все їхнє життя. Під час війни загинуло ще 38 жителів Соболівки. За 11 років першої і другої світової та громадянської воєн село втратило менше своїх людей, ніж за 5 голодних місяців 1933 р. Село стало хутором. Голодомор був страшніший за найстрашнішу війну. Соболівка — поки що єдине село району, де з ініціативи місцевих жителів встановлено, пам'ятник невинним жертвам штучного голодомору. Велика заслуга в цьому Василя Онопрієнка.

Соболівка знаходиться на березі швидкої річки Любич. Вона більша за Трубіж, але не самостійна. З Десни річка витікає і в Десну впадає. Її довжина 18 км. По своїй течії має кілька назв: Любич, Ровок, Чичин, Рать, Сліпець, Річка. Очевидно, виникла вона в історичні часи, і кожна її окрема частина зберегла свої давні назви. Назву Любич дали їй вихідці з княжого міста Любич, які оселилися тут у часи Володимира Святого.

У Любич впадають і дві невеликі річечки: Соболівський і Літочківський Бродці. Велика Десна і Любич утворюють найбільший на Десні острів — Великий Луг (як на Запорожжі!). На острові численні рибні озера і урочища: Хлівче, Вівче, Марків Луг, Стара Десна, Хресті, Полой, Чичинець, Чортория, Старуха- Утянка, Леськів Вир, Хрестище, Приворот, Домаха, Куликові Кружки.

Сільські урочища — Рожок, Острів, Шиляга, Грибівка, Дубове. Сільські кутки — Село, Вороб'ячий куток, Куток.

Є версія, згідно з якою давні назви Великий Луг, Кодачок (урочище в Погребах), Січ (поселення на острові Осіч-Осещина, що згадується 15(>3 р.), Кучугури (перелітні піски в межиріччі

Дніпра-Десна) були занесені на Запоріжжя з Подесення першими козаками Євстафія Дашкевича.

Навіть спосіб утворення слова Запоріжжя (за порогами) характерний для багатьох місцевих топонімічних назв: Закодачок, Зараттє, Загоїще, Загуловин, Заворичі, Зазим'я і т.ін. І все це не випадково, все має зв'язок у цьому світі.

Місцеві жителі називають Оврут Урутом, Боровицю – Червоним лісом. Той же Оврут називають старою кручею Дніпра, а не Десни, підтверджуючи легендарну версію Геродотового моря.

У Соболівці тепер майже немає малих дітей. Пішли з села молоді люди, здатні на кохання, продовження роду. Споконвіків це романтичне почуття бриніло в повітрі над чарівною річкою любові Любичем. Тепер немає в Соболівці красивих деснянських дівчат, вони поїхали до великих міст. Не чує вже швидка Любич палких освідчень у коханні, не вигойдує на своїх хвилях білоголових і чорнявих соболівс.ьких дітей. Та люблять її відданою любов'ю соболівці — люди, яким судилося тут народитись, жити, бути нещасними і щасливими, звідси відійти в інші світи…

На семи полях

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:42:20 +0000

На семи полях

Історія села Семиполок типова для сіл Броварщини. Вона має і легендарну основу, і традиційну козацьку героїку, і гніт кріпацтва, і втрати радянського періоду.

Здавна село лежить у долині річечки без берегів — Пилявки. Його мікро- географічне розташування досить вигідне.

Поселення виникали в різні часи і в різних місцях сучасної території села.

Одне з корінних поселень виникло в північній околиці села на глиняному горбі вододілу річечок Кривої, притоки Десни і Пилявки, притоки Трубежа і Дніпра. Горби не такі вже й високі, всього якийсь десяток метрів, але з них відкриваються кілометрові далі, чудові перспективи. Саме по цих вершинах вододілу, як і в Богданівці, проходила в давнину древня билинна королівсько- княжа дорога з Києва до Чернігова. Це єдиний маршрут дороги, бо зі сходу простяглися численні, колись труднопрохідні трубізькі болота, із заходу стояли густі ліси, лежали сипучі піски Галаковщини, а ще далі, уже в заплаві Десни, – болото Оврут. Ця вічна дорога і на північ, і на південь від Семиполок у різні часи пролягала різними маршрутами: і через Остер, і через Козелець – Ніжин, і на південь через Броварі або через Пухівку. Але всі маршрути проходили через Семиполки.

Не раз скакав конем із Києва до Чернігова по цій дорозі князь Володимир Мономах за один день, тут міняв він стомлених коней. Це давній прообраз пізнішої поштової дороги, її давноруський варіант. Село знаходилося на відстані денного переходу війська або купецького каравану від Києва. Місцевий фольклор зберіг назву Когіецького (купецького) колодязя і озера Обузного (Обозного), де ночували обози і де сукали на нічний випас коней у долині Сукач. Ця дорога мала місцеву назву Дукова (королівська) дорога.

Саме при ній, на найвищому горбі — Михалевій горі — і було дотатарське поселення. Михаль був першим засновником поселення під горою, біля Лядського озера. Він мав спостережний пункт виглядку на горі. Під горою було ще одне озеро Печурине, а недалеко ще й озеро Курган, древні могилки. Михаль, можливо, був монахом-печурою і мав там коло лісу свою напівземлянку- печурку, скиток. ГІечура — одне з старовинних родових прізвищ, а

один із сільських кутків так і називається ГІечурівка — місцевий Печерськ.

Прізвище Печуренко неодноразово згадується серед жителів Семиполок у російських переписних книгах 1666 р. В одному з народних переказів саме Печура називається першопоселенцем.¹

У іншому переказі розповідається, що перші засновники Семиполок припливли по Дніпру із Смоленська, піднялися по Десні та Кривій річці і заснували тут поселення. Він перегукується з літописними відомостями про заселення Броварщини вихідцями з кривич.² Це схема заселення, характерна для більшості наших сіл: першопоселенці — вихідці з півночі, монахи.

Поселення було під горою, біля озера, на краю лісової пуші Колись люди очистили від лісу землю біля озера. Таке очищене від лісу місце в старовину звалося лядою, тому озеро й почали називати Лядським.

Сьогодні місце давнього поселення виділяється на полі чорним грунтом культурного шару, де можна знайти рештки характерної чорної кераміки. Очевидно, землеробський характер поселення є свідченням заснування його нащадками полянсько-тринільського населення з Подесення.

Семиполкіські перекази і перекази, записані в сусідніх селах, стверджують, що під час татарської навали місцеві жителі вчинили запеклий опір, і "татари довго штурмували той град".

За переказом, усіх жінок і дітей татари вивели до ближнього лісу, до лісового озера і там різали дітей на очах у матерів, а щоб не було чути людських криків, били у великий барабан. Озеро з того часу і зветься Червивим. Чи то від пролитої крові — Червене, чи то від людських трупів — Червиве. У довготривалій обороні загинуло чоловіче населення, і тому татари помстилися, за своєю традицією, на жінках і дітях.

Мабуть, загинули не всі, тому й збереглися древні перекази. А в післятатарські часи було засновано нове поселення.

Саме до татарських часів належить і поширений переказ про походження назви села: тут зупинилося сім татарських загонів, які Русь називала по-своєму — полками. Ймовірно, що полк відповідає татарській тьмі. Отже, татар було 70 тисяч, напевне, чоловік, а не воїнів, бо татари йшли в похід сім'ями.

За літописними і билинними даними, перед виходом до Дніпра і Києва татари зробили зупинку, щоб перепочити після розгрому Чернігова і його околиць.

Так, у билині "Калин-цар", історичну достовірність якої дослідив академік Рибаков, говориться:

Поднялся он чуж (Калин-цар), да на святую Русь. На святую Русь, на красен Киев-град. Не дошел до Киева пятнадцять верст. Разоставил свои шатры белополотняны.

Калин-цар — це Кадан-хан, син Удегея, кат Козельська. Татари зупинились у місцевості з древньою назвою Оболонь. Оболонь, за словником Володимира Даля, — це ближній до житла луг, околиця. Де є оболонь, там є і поселення. Оболонь заливається водою (весняне водопілля) і заростає травою. Там, за переказом, копитами татарських коней було вибито озеро, яке стали називати Татарським. Тих татарських коней була незліченна кількість. І зараз у самому центрі Семиполок є болотисте озеро Татарське, а шлях, що йшов над цим озером, став називатись Уланським. "Юли" — значить шлях. Уланській вулиці села майже 800 років, вона одна з найстаріших вулиць в Україні. "Чернігівські відомості" в 1863 р. про ці часи писали: "За переказом, татари по дорозі на Київ довго осаджували Семиполки з північного заходу. Коли в них не стало води для худоби, вони вирили водойму, утоптали копитами коней дно і наповнили її водою. Ця водойма довго служила селянам, поки її не засипали всіляким сміттям." Про давність поселення свідчать близькі урочища Селище, ІІечурине озеро, Шептаковський курган.

Жива народна пам'ять породила багато переказів про назву села. Давній переказ розповідає про селище Старосвітське на тій же віковій Дуковій дорозі біля озера. Ближній ліс називається Оберов. Це сліди хозарського часу, хозарської навали, сліди поселення, яке було знищене хозарами-обрами. А коли люди знову поселилися біля Лядського озера, то знищене 300 років тому поселення для цих нових людей було вже Старим Світом, старим часом, а озеро Старосвітським. І це не є неймовірним, адже в околицях села знайдено свідчення більш раннього часу — платинову монету римських часів Елія Вера. Це часи Юлія Цезаря.

Напевне, Семиполки, як і Лігки та Заворичі, входили в систему градів, побудованих князем Володимиром Великим у 988 р. при дорозі з Літок на Заворичі. Ця торгова пилюжна дорога, за переказом, провалилася під землю, а її напрям зберігає річечка Пилявка. Можливо, що і Ярослав Мудрий оселив у цих місцях своїх варягів "на прокорм". Тут є рідкісний топонім — озеро Варяги.

Якщо дотримуватись татарської версії, то село дістало свою назву після татарського розору. Але ж воно, безперечно, було і до того часу і якось називалося. Але як? Можливо, теж Семиполки. Відомо, що князь Володимир Великий заселив ці місця людьми з інших країв. Найбільш достовірною є версія, що сюди переселялися люди з княжого сіверського града Любеча. Звідти вони, за традицією, перенесли свої назви в місця своїх нових поселень. Річку в Літках назвали Любич, бо там усе було для них звично. А озеро серед сущі і безріччя назвали Иелюбич. Поселення в околицях Остра назвали Любечанінов і т. ін. На своє нове поселення вони перенесли ще одну любечівську назву озера Симпол і річки

Сймиілки з околиць рідкого Лхтеча. За три—п'ять століть історія перенесення назви забулася, і з'явились нові версії.

Виникли татарська версія і версія про особливу семиполківську вишивку: "сім пілок" — сім візерунків. За іншою версією, в заплаві річечки Пилявки-ІІоловиці можна нарахувати сім полів, підвищень- вододілів болотистої долини, на яких розкинулось село. Це знову традиція числа сім, міста-поселення на семи горах (Київ, Париж, Рим). Жителі деяких навколишніх сіл вимовляють нгізву села як Симилілки.

Ця інформація для роздумів про соціальні відносини в середньовічних Семиполках фіксує події майже 400-літньо'і давності. Польська люстрація 1628 р. називає засновником Семиполок польського шляхтича Боннського/¹ Цей служивий польський рицар одержав свій земельний наділ біля озера, що і зараз називається Багінським, біля старої літківської дороги.

Боннський був не простим шляхтичем, а намісником остерського старости, бо щорічно отримував по 50 злотих з королівської казни. До шляхтича, очевидно, почали підселятися козаки Сагайдачного, і трохи південніше дотатарського поселення виникає слобода Семиполки. В козаччину за Остром уже починалися московські землі, і московсько-української торгівлі майже не було, А от древня дорога з Літок на Ніжин відроджується знову, знову обози по ній піднімають пиляву. Там, де вона пересікалася з древньою Київською дорогою, і оселився шляхтич. А вже вздовж дороги почали селитися й козаки, і Уланська дорога стала центральною вулицею села. Пізніше тут виник цвинтар, збудували церкву, земську школу.

Як видно з переказу, Боннський мав дворових людей, семипільців, очевидно, людей з давнього поселення над Лядським озером. Між: місцевими людьми і осідлими козаками були якісь незгоди, "лайки". Можливо, традиційні земельні суперечки. Відносини козаків з польським паном теж були непрості. Боннський чимось схожий із Чагашнським, який відібрав хутір у Богдана Хмельницького, забив до смерті його малолітнього сина, забрав худобу, збіжжя.

Над озером Богінський поставив цегляні будівлі, завів псарню, а козаків примушував і коней доглядати, і хортів, і двори прибирати. Зберігся переказ про псарню Боннського, донедавна було видно рештки фундаментів, я на місці його дворища стояли старезні груші-дички.

В одному переказі-притчі розповідається про жорстокість шляхтича і його смерть: "їхав якось польський пан з Літок, у вовчий час, у місяць лютий. їхав кіньми, в кожухах з жінкою і малою дитиною. І напали на них вовки серед лісу. Втікали, але вовки, от-от доженуть. 1 тоді викинув пан вовкам дитину. Та вовки дитину, жінку і коней не зачепили, а ще з більшою люттю накинулись на пана і розірвали його". Така легенда про смерть шляхтича і вовче лицарство. Вона може бути схожа на правду, адже середньовіччя було жорстоким, дитяче життя тоді зовсім не цінувалося. Дитина, очевидно, була від жінки-русинки, і шляхтич міг не жаліти чужої крові. А вовче благородство теж відоме, бо вовки тільки в крайньому разі кидаються на людей.

У період козацьких воєн, як і в Гоголеві, в Семиполках виникає невелика козацька кріпость. Село було одним із найбільших козацьких сіл, заселене заможними виборними козаками. За церковними документами, храм Святої Трійці побудовано ще в 1647 р. в центрі старовинного укріплення.'¹

Козацьке укріплення над річечкою Пилявкою і Татарським озером знаходилось на невисокій гряді серед болотистої місцевості. Нині це територія місцевої школи.

А церква серед укріплення-городища — це давня традиція (пригадайте світильнівське городище). У Троїцькій церкві була срібна чаша з написом: "На хвалу пану богу Тодором Саковичем. Рік 1647." У ті ж часи на семи полях і утворився ряд родових сіл- кутків. Василенківка, ГІечуровка, ІІІевченківка, Редьківка, Затягайлівка, Бродок, Гречківка, Остерський шлях, Уланське.

Нечуровку заселили потомки давньоруських монахів. Василенківку, що на Оболоні коло Татарського озера, заселили переселенці з-за Дніпра. Очевидно, це сталося ще в 14 ст. за князя Половця-Рожиновського, бо в його родових землях біля Фастова спостерігається ареал поширення прізвища Василенко. Це підтверджують і сімейні перекази. Деркачівка — козацьке поселення серед ліз і боліт, де жили птахи-деркачі.

Інші сільські кутки — то козацькі хутори-зимівники, що з часом злилися в одне село. Злиття це відбулося вже після козацьких воєн. Московський перепис 1666 р. фіксує в селі 17 дворів, які платять податки. Козацькі двори до цього перепису не входять.

Серед прізвищ власників того часу трапляються і такі, що

збереглися донині, ….. ГІечуренко, Агейчик, Грязненко, С-акович,

Литвиненко.

За гетьмана Івана Мазепи полагоджено мости і встановлено поштовий рух по Старому шляху, збудовано поштову станцію і заїжджий дві]). Тоді на перетині Уланської дороги і нового битого шляху і виник новий центр села — Базарна площа. Хоч село і було переважно козацьке, але значну частину навколишніх борів і земель прибрали до своїх рук російські вельможі. До 1728 р. село

Семиполки і "прочие маетности" належали Лопухіну, київському коменданту. А з 1728 р. до 1753 р. — це володіння переяславського коменданта, кавалергарда Хераскова.⁵ З цієї родини походить і Михайло Матвійович Херасков — випускник Переяславського колегіуму, письменник, поет, ректор Московського університету. Від братів Матвія і Михайла Хераскових, синів коменданта, ці землі за купчою переходять до київського полковника Юхима Дарагана, пізніше до його сина Василя і далі до Катерини Галаган. Українські дворянські роди Дараганів, Ґалаґанів добре відомі.

З метричних книг Троїцької церкви відомо, що в 1761 — 1771 рр. щорічно в селі відбувалося 15 вінчань, народжувалося ЗО 40 дітей. Але в 1769—1773 рр. померли близько 100 дітей віком до 10 років.

На вулиці Уланській Дараган будує свій двірець. У цьому двірці в 1787 р. під час подорожі Катерини II її зустрічав київський намісник." А раніше, в 1744 р., Переяславський полк (500 чоловік) на чолі з комендантом Херасковим зустрічав тут імператрицю Єлизавету Петрівну.

Із запровадженням кріпосного права і після війни 1812 р. семиполківські землі переходять до володіння родини Хованських. Семиполки стають центром покріпачення.

У російському гербовнику родина князів Хованських була першим номером всього російського дворянства. Хованські — пряме потомство легендарного Рюрика. Про цю родину Мусоргський написав оперу "Хованщина". Князь Хованський служив генерал- майором під час. війни 1812 р., був кавалером ордена Святого Георгія за битву під Лейпцигом. Пізніше, як член Державної Ради, він дістає у власність обширні казенні землі на Остерщині.

Максимович у 1801 р. подає таку довідку: "Семиполки — село Чернігівської губернії, від Києва — 46 верст. Лежить при струмках Пилявці і Татарці, над болотом Сиволож. Належить Києво-Печерській лаврі. В ньому церква Святої Трійці. 190 дворів, землі піщані, частково чорноземні".⁷

Як бачимо, після Катерини Галаган, ПІевченкової "княгині", село перейшло до Києво-Печерської лаври, а потім до Хованських.

Остання в родині семиполківських Хованських — "бариня" Хованська, яка живе тут з 1825 р. по 1840 р., має кріпаків не тільки в навколишніх селах, айв Острі та Києві. Княгиня Хованська мала доньку богданку-підкидька, яку виховувала в Петербурзі і видала заміж за генерала від кавалерії, кавалера орденів Володимира, Анни, Станіслава, Павла Олфер'єва (Алфер'єва), учасника наполеонівських воєн."

Алфер'єв переїздить до Семиполок і стає власником 7000 десятин землі — найбільшим землевласником Остерщини. Відома його пристрасть до полювання на вовків. Він будує винокурний завод, кінський завод, завод "шпанських" (іспанських) овець, закладає і регулярний парк в англійському стилі, рештки якого збереглися до нашого часу, висаджує клени, тополі, рідкісні на той час каштани і багато сортів бузку. З родини Алфер'євих виходять відомі лікарі. З ними має дружні стосунки російський письменник Лєсков. Дочка Алфер'єва Анна виходить заміж за прапорщика лейб-гвардії, майбутнього генерал-майора артилерії Петра Половцева. У 1870 р. Софія Алфер'єва, вдова генерала, виставила своє помістя на продаж. Сімейство Половцевих, як і Алфер'євих, Хованських, належить до вищого дворянства Санкт- Петербурзької губернії. Племінник Петра Половцева — член Державної Ради, а син його в 1917 р. — комендант Петрограда. Чи мають якийсь зв'язок петербурзькі Половцеви з князем Половцем-Рожиновським — не встановлено.

Родовиті Дарагани, Хованські, Алфер'єви, Половцеви жили в селі, їх ховали на цвинтарі коло церкви. Церква була з трьома банями, з золотими маківками, покрита залізом, пофарбованим у зелений колір. Було тут три приходи, багаті царські позолочені ворота. Особливо гордилися церковники дзвонами, привезеними аж із Брянська. Вони були з домі піком срібла і давали чудовий передзвін.

За чиїмось диявольським задумом у шестидесяті роки 20 ст. цвинтар спотворено траншеями, і останки князів, генералів, панів, козаків та селян викинуто на сміття. І так було не тільки в Семиполках. На місці некрополів будувати господарські будівлі. Може, хоч наші розумніші потомки поставлять на місці 200-літнього цвинтаря пам'ятний хрест?

Із 1880 р. село стає волосним містечком з підпорядкуванням 12 сіл. У словнику Брокгауза і Ефрона читаємо: "Семиполки — містечко Остерського повіту на Києво-Петербурзькому шосе, поселення дотатарських часів. Є залишки високого круглого валу і глибокого рову, а також водойми, викопаної татарами, які приступом брали цей град. Жителів — 2733. Ярмарок — 6. Земська школа, сільська бібліотека."

Син Петра Половцева Андрій, поручик кавалергардського Його величності полку, пішовши у відставку, створює в селі на п'яти тисячах десятин землі зразкову економію з молочною фермою, продукція якої вивозилася до Києва. Своєму управляючому Радзевичу він платить 300 крб. на рік, а економці Горецькій — 400 крб. Шість дівчат-служниць отримують по ЗО крб. на рік.

Дочка Петра Половцева Варвара була одружена з генералом від кавалерії A.M. Драгомировим (1868 — 1956 pp.), випускником Миколаївської академії Генштабу. Під час Першої світової війни він командуючий 5-ою армією. При Денікіні — головнокомандуючий групою військ у районі Києва.

Дворяни Курські і Шевченки мають по 1000 десятин землі. У селі в 1893 р. побудовано нову церкву. При ній зберігалися метричні книги, які велися з 1742 р.. Священиком був Петро Радкевич. Він родом з Дударкова, де мав 35 десятин землі. За свою службу отримував 100 крб. на рік, а диякон — 36 крб.

Радкевич служив з 1868 р. в Рудні, а з 1895 р. законовчителем семиполківського народного училища:'

У 1889 р. тут було знайдено скарб з 494 срібних російських, шведських, пруських монет 17 С.Т.

Цікавими є дані про соціальний склад містечка Семиполок за 1903 р.^ш

Соціальний стан	Чоловіків	Жінок
Духовних	4	13
Дворян	8	4
Громадян	2	1
Військових	234	254
Міщан	71	78
Козаків	705	714
Селян – власників	.406	396
Казенних селян	11	12

У роки громадянської війни в селі розміщався штаб Миколи Щорса. Бій за село описано в книзі Семена Скляренка "Шлях на Київ", показано в кінофільмі О. Довженка "Щорс".

До революції селяни переселялися в Новоузенс.ький район Саратовської губернії. Там стає відомим під час революційних подій ім'я більшовицького комісара М. Смоловика, уродженця Семиполок.

Перший волосний ревком і комнезам у Семиполках створили не селяни чи козаки, а в основному панські слуги і дворові люди. Родина Половцевих у 1917 р. виїхала за кордон.

Цікава одна деталь: у Семиполках починав революційну і військову діяльність радянський маршал 1С. Конєв, молодший фейєрверкер другого окремого артдивізіону. Під час Жовтневої революції він був поблизу Києва в м. Семиполки на стороні більшовиків, як член батарейного комітету брав участь в організації виступів проти Центральної Ради, на захист арештованих нею більшовиків. У листопаді гайдамаки під конвоєм вислали його в ІЧ'ФСІ'. Брав активну участь у боротьбі проти троцькістсько- бухарінських ворогів народу, агентів німецько-японського фашизму, особливо па Україні, проти бандита Примакова та інших." Це дані з автобіографії маршала, написаної після війни в 1947 р. Запам'яталися йому Семиполки.

Виникла на околиці села і комуна імені Київського ОПК, (обласного партійного комітету), більшість комунарів якої були а Пухівки, Димерки, Богданівки. У будинках жили по кілька сімей. Невдовзі комуна занепала, будинки розібрали, перенесли до села і утворили колгосп ім. Першого Травня.

На краю села над дорогою кілька хрестів, кілька могил 1933 р. Три могили пухівчан Вис.оцьких — то все, що залишилося від семиполківської комуни.

Деякий час на місці волості був і Семиполківський район. Під час війни село опинилося в центрі подій німецького наступу 1941 р. через Остер на Київ. На північній околиці села проходили кровопролитні бої, про які згадується в німецьких джерелах (П.Філіппі "Прип'ятська проблема"). Німці поховали своїх загиблих на кладовищі, а- наших поховано в своїх окопах безіменними.

У 1943 р. в селі було спалено більше 1000 дворів. Зберігся будинок, у якому розміщувався штаб чехословацької бригади, де жив генерал Свобода — майбутній президент Чехословаччини.

У братській могилі села похований герой Радянського Союзу В.І. Шабалін — вісімнадцятилітній розвідник взводу пішої розвідки 75-ої гвардійської стрілецької дивізії, сибіряк, який одним з перших переправився через Дніпро і вже 23 вересня 1943 р. загинув у бою біля села Козаровичі. Цікаво, що в діючій армії він перебував лише з вересня 1943 р. Це був його перший бій.

У 1946—1953 рр. проводилася електрифікація села, яка закінчилася аж у 1963 р.

У 1963 р. в Семиполках проживало 3476 чоловік, з них 1,9 тис. жінок і 1,5 тис. чоловіків — відчувались наслідки минулої війни. Мізерну пенсію одержували не всі. Її не мали домогосподарки, одноосібники, ті, хто не мав повного колгоспного стажу. Низька врожайність — 74 ц з га картоплі, 7,3 ц з га зернових. Звичайна бідність.

Кожна тутешня родина має свою сімейну історію. Кожний куток теж має свою окрему історію, а історія цілого броварського села — то справжній космос подій, дат людського життя, людських почуттів і людських характерів.

Плоске на Смолянці

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:41:15 +0000

Плоске на Смолянці

В одному з поширених переказів розповідається, що в часи гетьмана Мазепи тут вирубали ліси, щоб спостерігати за наближенням татар до Гоголева. Звідси і назва — Плоске. Але в часи Мазепи татари вже не загрожували ні Плоскому, ні Гоголеву. Плосківські ліси вирубані значно раніше, спочатку на будівельний ліс, а пізніше, в часи Корецьких—Аксаків, на дьоготь, смолу, поташ. У річечці Смолянці часто знаходили затонулі дубові колоди. Напевне, цей ліс сплавляли водою на лісопильні Русанова, про які згадує Павло Алепський у 1(552 р. За іншим варіантом переказу, в Гоголеві стояло військо, яке розчищало місцевість від лісу. Очевидно, це слід козацького заселення Плоского.

Дмитро Гамалій наводить такі дані: "1628 рік. Плоске на Руді, 4 убогих дими."¹ Та це не перша згадка про Плоске. 1624 р. княжна Мар'яна Корецька судиться за броварські грунти з монахами. У судових матеріалах згадується і Плоске. Заселення Плоского датує і запис того ж 1624 р.: княжна Корецька осадила людей димерських на сво'ім грунті.²

Саме димерці-смолокури могли дати назву річці — Смолянка, що стала плосківською місцевою назвою річки Плоска Руда. Тут росли великі ліси і добували багато соснової смоли.

У польській люстрації 1628 р. докладно описуються кордони земель Ост ерського замку, які проходили по річці Плоска Руда.^:іПлоске було за межами замкових земель і належало княжні Корецькій, та не тільки їй. Були тут і козацькі, і церковні землі. Зображено Плоске і на карті Боплана, виданій у Амстердамі в 1662 р., як поселення між Світильним і Гоголевой.

Назва поселення чи урочища виникла раніше 1624 р. За переказом, перші поселенці осіли в урочищі Лешків. Лівий берег Смолянки, порослий лісом, належав родині Рожиновських, а на правому березі поселилися люди і поставили церкву. Заселення Плоского пов'язане не з Гоголевой чи Димеркою, а з стародавнім Світильним. Воно могло входити в систему світильнівського сповіщення про небезпеку. На світильнівські зв'язки вказують і назви, пов'язані з назвою старосвітильнів- ського городища, — Горовий хутір, назви вулиць Горораєвка, Горовичовка, урочище Горові Лози, прізвища Гора, Нагорний.

У часи, коли Гоголева фактично ще не існувало, вихідці .. близького Світильного заснували два Горових хутори – у Жердовій долині і на Плоскій Руді. Тут була переправа чере,; річку Плоска Руда на древній Басанській дорозі в напрямі від київської до світильнівської переправи. У середні віки цей напрям змінився на гоголівсько-русанівський.

Епітет "плоска" є точним описом навколишньої місцевості. Місцевість не має навіть невеликого підвищення чи хвилястого рельєфу. Вірогідніше, що назва села пов'язана з гідронімом Плоска Руда. Назва цієї прикордонної річки Остерського староства відома з початку 17 с.т. Звідси і назва поселення на Плоскій Руді — Плоске. Назва річки Руда — традиційна, хоч місцева традиція дає своє трактування поняття руда-рудкж "переїхать рудку" — означає переїхати яму на дорозі або долину чи канаву.

Чому ж Руда стала Плоскою? Чи не тому, що була ця річка без чітко виражених берегів — плоска річка без берегів? Першоосновою і гідроніма, і топоніма є назва місцевості, урочища.

За Хмельниччини, 1650 p., Плоске переходить до володінь майбутнього гетьмана Виговського/ Очевидно, в 1658 р. Плоске, як і всі околиці Гоголева, було розорене військами Шеремет ьева під час. українсько-московської війни.

Після падіння Виговського його землі переходять до Києво- Печерської лаври. Мабуть, це були давні лаврські землі, можливо ще з княжих часів, бо не випадково в давнину монахи судилися з княгинею Корецькою за-ці землі. Плосківські землі належали і Фролівському монастирю. Плоске пов'язують з іменем матері Івана Мазепи, яка мала високий духовний сан.

Не всі плосківські землі належали церкві. Частина їх була у власності родини київських сотників Гудимів-Левковичш, які ведуть початки свого дворянства з 1685 р. Засновник роду Петро Левкович мав у цих краях хутір Рудню Левківську. Можливо, не Рудковий хутір, згадуваний у польській люстрації 1636 р. А вже в 1760 — 1762 pp. була у сотника Михайла Гудими у Плоскому винокурня, яка мала 6 котлів і давала 1200 відер горілки на рік.

За ревізією 1784 р., в козацькому Плоскому стояло 5С хат, у яких жили 262 душі. Діяла в Плоскому і давня церква, бо в Київській академії ще в 1764 р. вчився син священика з Плоского Лаврентій Мензеховський ("превосходно изрядного успеха").

У 1858 р. тут уже 98 дворів, а 1897 р. – 213 дворів і 1100 душ населення. Але розвиток села не такий бурхливий, як сусідніх сіл, бо основні дороги того часу обійшли село. У 1885 — 1890 рр. переселилася в Казахстан майже третина населення Плоского — 60 сімей. Чи виникло там друге Плоске, чи пам'ятають його жителі наше і своє Плоске?

Перед революцією землі на правому березі Смолянки належать панам Барановс.ькому і Мацьку. В селі було 15 млинів і 3 олійниці. У середньому на двір припадало по 3 десятини землі. Після революції земельний наділ збільшено до 5 гектарів на двір. Такий переділ не мав принципового революційного значення, бо проблема полягала не в кількості землі, а в ефективності її використання і збуті продукції.

У 1929 р. в селі створюється ТСОЗ, а пізніше колгосп. 7 розкуркулених сімей вислано навіки за Урал, "щоб не агітували і не шкодили суцільній колективізації". Третє Плоске за Уралом їм не судилося створити.

Під час війни Плоске було спалено, люди жили в землянках і "ліпках" — хатах з глини та очерету.

У Плоскому народився і жив Герой Радянського Союзу Іван Дяченко, який загинув при форсуванні Дніпра. У селі і зараз живе його добра і славна родина.

Ще зовсім недавно, в брежнєвські часи, селяни не мали великих достатків. У 1969 р. в селі були 501 двір, 1640 чоловік населення і всього 60 телевізорів, 6 холодильників, 4 мотоцикли.

Та в останні роки село розбудувалося. Місцеве господарство працювало стабільно. Цей прогрес пов'язують з іменем місцевого жителя і багатолітнього керівника місцевого господарства Петра Волохи. Кажуть, що і місцеву церкву, збудовану ще в 1884 р. поміщиком Чорнечею, яка і сьогодні прикрашає центр села, збережено завдяки цій людині. Багато керівників бачив наш район, броварські села, але в пам'яті людей збереглися справи небагатьох із них. Час чекає на нових подвижників.

Плоске має свої сільські кутки — Козлівка, Дорошівка, Голопузівка, Горовий і Круков хутори. Серед урочищ — долина Муховата, Йовпик, Кургани, Острови, Плавовате, Кута, Гришков, Довге. На Смолянці дерев'яні мости-греблі — Касьянова, В'юнівська і Демидова.

Корінними вважаються місцеві прізвища — Малюга, Волоха, Бігун, Фесюк, Дяченко, Строкач, Міщенко, Лесик, Топіха, Кас.ьян, Миколаєнко. Прізвище Топіха значиться ще за часів Сагайдачного в реєстрі козацької старшини, яка брала участь у поході на Москву 1612 р.

Плоске — звичайне козацьке село, де в хатах висять на стінах рушники з вишитими квітами, — звичайна плоска земля. А люди, які на ній живуть, — це цвіт землі, вічні хлібороби.

Зазимські Піски

admin — Sun, 08 Apr 2012 16:40:01 +0000

Зазимські Піски

У 1929 р. на зазимовських полях¹ в урочищі Піски, біля лісу Клинок, вихідцями з Зазимнього було засновано спочатку ТОЗ, а пізніше колгосп "Перемога".

Так і виник зазимський хутір Перемога на краго Товстого лісу. 1 хоч хутір знаходиться між Броварями і Калинівкою, по лінії броварського проспекту Незалежності, за промзоною, та мало хто знає про його існування. Зараз тут лише дві вулиці — Зазимська і Заводська.

Свою назву Перемога хутір успадкував, напевне, від перемоги над зазимськими куркулями в 1920 р. Щезли з карти недавні перемоги війни, а давня перемога над українським селом збереглася V 1920 p., коли Зазим'я було спалене, частина його жителів переселилися на нове місце, на землі за лісом. Першими переселенцями були Радченко, Барбон, Яковенко. Зазим'я завжди мало недостатньо орної землі, і ймовірно, що ці далекі від села піщані землі віками належали його жителям, чи не з часів Солов'я. І це вікове межування збереглося аж до нашого часу. Влітку 1630 р. Петро Могила, взявши в облогу Зазим'я, зібрав хліб на зазимовських полях, порубав у лісі бортні дерева. Десь тут був у ті ж часи і зазимовський скиток монахів.

Правічно до Зазим'я належали деснянський луг, бортний ліс і поля за лісом. Десь тут криється загадка заснування Зимнього — Зазимнього — Зазим'я.²

Після зникнення системи доріг княжих часів через ці місця проходить Старий шлях із Димерки на Броварі, стара поштова дорога. У різні часи тут стояли поодинокі хати, лісові казарми, шинок, свята криниця. Шлях розділяв зазимські і красилівс.ькі землі. Нова дорога — побудоване в 1861 р. Санкт-ТІетербурзьке шосе — минула це місце, бо йшла прямо через ліс. Старий же шлях має свою історію. Цим шляхом не раз їхав Тарас. Шевченко, їхали царі. Йшли богомольці з усіх усюд до Печерської лаври. Саме тут вони зупинялися біля кринички з святою водою. Поряд був шинок. За переказом, його бездітний власник закопав поблизу "кожу" золота. Ще в кінці 17 ст. у цих місцях, в урочищі

Липківщина, стояла корчма, куди часто навідувався Семен Палій, одружений із жителькою Зазимнього Марусею. Тут же займався розбоєм і Семен Гаркуша. Його було схоплено і відправлено на каторгу. У зв'язку з цим згадується ДобрянськоТороднянський яр. Очевидно, це рожівський яр, "добрава коло городка".

Хоч постійного хутора тут і не було, але в цій місцевості добре збережено пам'ять про Шевченкову Катерину. Місцеві жителі стверджують, що саме біля святої кринички вона відпочивала. Чи не в місцевому шинку купила вона медяник? Ліс, хата лісника, свята криничка, неподалік Глибока долина… Димерський переказ про хлопчика на постоялому дворі… Чи не в цих краях сталася трагедія Шевченкової героїні?

У поемі "Катерина" Шевченко писав:

За Києвом та за Дніпром, Попід темним гаєм їдуть шляхом чумаченьки…

Описи в Шевченкових творах достовірні, отож він міг зустріти на Старому шляху наших літківських чумаків.

Цим же шляхом везли труну з тілом Кобзаря в 1861 р. Переказ про це записав Микола Барбон від жителів Зазим'я, предки яких бачили цю процесію, працюючи па зазимовських полях.

У радянські часи хутір належав то Броварській, то Красилівській сільрадам. Втрачено одвічний зв'язок зазимських земель. Колись у хуторі був клуб, магазин, свій храм. Тепер лише свої могили і 186 жителів.

Край лісу і хутора невеликий монумент невідомим солдатам, які загинули 1941 р. На ньому замість звичної зірки над братською могилою — хрест. А поряд занедбана свята криничка.

Чи буде в ній знову свята вода?